Зранку в хаті – легкий переполох: господар, Гриць Камінець, привів із вулиці… сестру! Отак, вийшов у вихідний день із сусідом постояти, цигаркою попихкотіти, та й вернувся – не один… ще й пачка цигарок полегшати не встигла! Марія живе  з Грицем… оце на Покрову вже двадцять років буде, а ще такого не чула, щоб у чоловіка була якась сестра. Та що там сестра –  бодай якісь родичі: Гриць – інтернатський, до села прибився, як  мав уже років двадцять сім, казав, що був колись одружений, дітей немає, а паспорт загубив. Уже при Марії відновив його. А ще він мав диплом Попаснянського  професійного училища: «тракторист-бульдозерист… найширшого профілю»! Завжди казав, що він сирота, і що один був у батьків… А тут – нааа тобі:      двоюрідна, каже, приїхала, знайшла мене! І радииий!.. Аж «зморщечки       доброти» в кутиках очей поглибшали!.. Силкуючись приховати свій дивний стан, поглядом чіплявся по кутках:

   - МарУ, прибери в коридорі!.. Вона зараз зайде, з дороги до вборної   пішла…

 - Хто? - Не второпала Марія. А про себе подумала: певно, та, що газові      лічильники перевіряє, он, в коридорі їхній лічильник на покуті висить…

- Та сестра ж!

- Яка?! - злякалася Марія, допетравши, що це ж Гриць  медсестру  з  амбулаторії визвав: матері, певно, знов погано стало, а вона, Марія, корову якраз порала…

- А така! У мене теж сестра… є! Не тілько вам із родичами буть!..

І Марія заметушилася! Нехай, потім розпитає: шо воно за проява,   і звідки?.. А поки що – до покоїв завести, пригостити, хай неждана гостя        відпочине та зі своїм братом побалакає…

Діти Гриця та Марії зацікавлено дивилися на тітку Феню, батькову     сестру. Вона й  справді, якась подібна до свого брата. Але  Вовка з Тосею       (які зі старшим своїм братом Вітьком - рідні лиш по матері) були геть не схожі на родичку:  не такі  опецькуваті, як батько з тою сестрою, вони більше в маму вдалися.

Син Вовка аж затупцяв від нетерплячки: він – усім відомий на селі    мандрівник, ще в сім років сам до райцентру катався, уявляючи собі           навколосвітню подорож. Районна міліція тоді дитину додому повернула… То ж тепер десятирічний Вовка аж не тямився від радощів: тітка!.. Нова!           Знайшлася! Буде до кого в гості їздити: вона каже, що аж із самого          Дніпропетровська! А то он, мамині брати і сестри – всі тут, у Білухівці,       набридли вже: щодня навсібіч головою крути та до них вітайся… Нових    вражень у рідному селі – ніяких!..

 Тринадцятилітня Тося прискіпливо оглянула новоявлену     родичку. Батька дівчина любила над усе, навіть більше за матір. Мати    давно вже з цим фактом змирилася - відтоді, як цей прищ, у восьмимісячному віці, жбурляв ніжками повзунки! Мама безуспішно силкувалась їх натягти. Коли ж підходив тато, мала блаженно підставляла себе під будь-яку одяганку… А ще     дочка потай придумала молитву, якою проводжала батька на роботу – коли той на заводі в обласному центрі працював. Вставав удосвіта, пив чай. Виходив з дому, йшов на електричку, впевнений, що нікого не розбудив… А      будити й не треба було: Тося прокидалася завчасно, слухала тихі батькові кроки, нічим не виказуючи себе… Молилася, прощалася… кожного разу         лякаючись: а раптом -  назавжди?! Що, як батько не вернеться?!. Так думала,  коли він ішов на світанку... А як вночі повертався з другої зміни, доня,              діждавшись тата, полегшено зітхала… То ж тепер, коли побачила батька з якоюсь чужою тіткою – чомусь неприємно защеміло, хоч, і кажуть, що -      родичка...

Старший, нерідний татові, син, двадцятидворічний Вітьок, два роки як  повернувся з армії,  чи не щовечора щезав, повертаючись під ранок... Сонний      Вітьок глипнув у бік гості, неуважно кивнув, не зафіксувавши в пам’яті її ім’я...

…Поки готувався сніданок, неспішно текла розмова. Феня на брата майже  не дивилася, уважно слухала господиню, старанно відповідала на   Маріїні запитання. Так, так, вона з Дніпра, на заводі працює, на силікатному, цеглу там виробляють, і зарплата вчасно. Живе в гуртожитку, сімейному… Що? Чоловік? Так,  розлучена. Діти? Є. Синок, хороший, красивий, працює… Чому раніше не об’являлася? Та все часу не було, та й не знала, де Гриць живе...  А потім від його однокашника по інтернату взнала.  Пам’ятаєш, братіку, ти колись йому звідси писав, от він цю адресу й зберіг… Чому чоловік про сестру мовчав, та й сам до неї в гості не їздив – Марія     чоловіка                 запитаннями не мордувала: потім поговорять…

Снідали всі разом: і бабуня, Маріїна мати, теж вигулькнула зі своєї спальні-нірки. Тиха, як степова річка, вона все життя була безмовним        охоронцем доньчиного спокою. Коли новоспечений зять Грицько (другий за рахунком, бо Марія за першим рано лишилась удовою) оголосив, що не хоче жити в тещиній хаті, а почне будуватись, тихо пораділа: донька завжди буде поряд! Адже зять затіяв хату на тещиному ж дворищі – на місці старого     сараю з погрібцем… Коли новий дім був готовий, Гриць зрівняв із землею й стару   тещину хатку-мазанку. Баба з жалем (але, як завжди, звично-мовчки) переїхала в нову зятеву оселю. Мовчала й тоді, коли норовистий зять не      захотів більше жити… «в приймах»: сказав - хочу стати повноправним господарем, отак!.. Які прийми, спантеличилася Марія, ти ж у своїй хаті            відтепер живеш! Живу, підтвердив Гриць, я живу, так, але нехай твоя мати перепише все мені, хай хоч і подарує!  Її (тещиного) тепер тут нема нічого: глина давно в бурчаки вивезена... Переписали. Подарували. А зять, наживши з Марією двох дітей,  так ніколи з нею й не розписався!     Вважайте, чужій людині весь двір і відійшов... А до клопоту за хату додалася ще й така халепа –      доньчин  «громадянський» шлюб. А це ж були радянські часи, коли рідко хто так жив, особливо на селі... Та менше з тим, думала теща, зять -          покладистий, надійний, он, і новонароджених дітей  справно носив              реєструвати сам!  Їх записували на  прізвище «заявника», тобто, на його,      рідного тата, прізвище...

- Проведи сестру до кімнати, хай відпочине, перевдягнеться. У вас… у тебе є в що переодягтися, Феню? - Марія ніяковіла. Якщо зараз скаже, що нічого немає, що тоді робити? Вони – жінки різних вагових категорій, у Марії на таку широку задницю одягу нема. Хіба позичити Грицькову сорочку, бо він же такий гладкий, як і сестриця...

- Так, дякую, я халатик  з собою прихопила, - чемно усміхнулася Феня.

Вийшли з-за столу, Грицько попереду, вона - за ним… У світлиці, куди завів її брат, стояло «святкове» ліжко:  колись, після новосілля, Марія з   Грицем на ньому ще трохи навіть спали: тоді їхнє подружнє життя значно       «святковішим» було… А це вже хто зна скільки років, як перебазувалися в тісну спальню з розкладним диваном - від стіни і до стіни, та з одним-однісіньким  вузьким віконечком… Нині ліжко з пуховою периною стало «гостьовим». Якщо чесно, Феня за стільки років – перша гостя, яка його      торкнеться. Досі далеких родичів у родині просто не знали.

Важковагова Феня несподівано легко й безсоромно булькнула в ту   бездонну перину!.. Брат зачудованим поглядом ловив повні литки та круглі, мов пеньки, коліна: вони стриміли  із продавленого ста кілограмовою       красою пуху. Феня впала упоперек ліжка, мов новонароджена ляля… Грицеві       пригадалася донечка Тося: отак само тоді зачудовано споглядав, як Марія              пеленала її після виписки з роддому. Всміхалася до чоловіка                        поблажливо: у неї ж бо, в самої, є старший син Вітьок, а от Гриць – уперше батько; певно, ніколи в житті ще й не бачив кількаденне  маля… Ніколи, Грицю? Оце вперше?..  Гриць     мовчав,  заборонивши собі будь-які спогади - щодо колишнього, «добілухівського», періоду свого життя…

 Отже, Феня. Приїхала. Знайшла. Не чекав…Разом з Марією ходила до корови, безуспішно вчилася доїти. З Грицем і його дрібним Вовкою була на лузі:    вони косили, вона – збирала.  Нагиналася в тому куцому халатику, за кожною травинкою, гадина,  нагиналася!.. А трава все вилітала їй із рук, а граблі, такі незграбні граблі, не годні були все до купи зібрати…Гриця  аж        затіпало!.. А Вовка, що занудився вже тут, у рідному селі, та все шукав     приводу  розважитися,    нині охоче сміявся разом із тіткою! Вона йому     одразу сподобалася  - весела та говірка!..

На обід Марія подала борщ, а Феня – потішні й незвичні заводські      історії. Слухали уважно, Гриць якось байдуже кивав, ніби хотів сказати:    знаєм-знаєм… Він і сам у недалекому минулому був заводчанином.            Заробивши  десятирічний  «гарячий» стаж, повернувся до колгоспу. Та вже не в якості тракториста, а сторожем на ферму. Тепер його жартома називали «зав. фермою», бо мав від неї ключі, був повноправним нічним                     господарем. Та й удень почувався   там по-хазяйськи: ферма - якраз напроти свого дому, через дорогу. Неси, Грицю, домашній худобі державні корми, води сім’ю у тамтешню душову купатися… Ось і    сьогодні –  нагода  робоче місце відвідати, для своєї гості душову   відімкнути. Марія дала Фені нового рушника, гумові шльопанці, ще й нову мочалку. Пішли  удвох: Марія йти    відмовилась. Це б довелося разом з цією Фенею митися, а жінка чомусь      соромилася перед гостею роздягатися. Хоч, безумовно, фігуру мала набагато гарнішу, ніж у Грицькової новоявленої сестри. Нехай уже брат сам її в ту   баню зводить, та ще й підожде, поки та скупається...

Вода була холодна. Особисто зайшов перевірити, яка вода: точно, холодна... Хотів вийти. А безсоромниця раптом заступила братові дорогу, не дала      вислизнути  з-під своєї незрозумілої влади... Стала перед ним – в    чому мати народила! Грицеві здалося: якщо зараз не піймати її за руку –     розполониться прямо на підлозі, немов на  тій пухкій перині!.. Злякано     смикнув до себе. Феня, дивлячись йому прямісінько в очі, потяглася правою рукою до краника над головою, намацала, попестила округлу голівку того краника, допоки розібралася, в яку сторону крутити... А потім  посилила     холодну струю... Гриць Камінець зачудовано зирив за її пухкими пальцями, а тоді, одягнений, ступив під ту незатишну струю…

Добре, що в його дворі живе дурнуватий півень, в якого – свій «графік роботи»: може спокійнісінько проспати світанок, і навіть глибокий ранок, а потім, на протязі дня, галасувати, мов навіжений! «У борщ давно проситься», - не раз казала Марія, хоч, насправді, ніхто борщу з такого красеня не хотів: хай живе, як дворовий пес – півень не згірше собаки двір стереже!

…Дяка пістрявому: кукурікав сьогодні особливо навіжено! Так старався, ніби хотів заглушити ті безтямні потоки води - в душовій через дорогу…Широка Грицева п’ятірня затисла Фенине повне підборіддя, разом з її   нетерплячими губами... Вони у Фені все смикалися підняти переможний    жіночий   лемент...

          - То привіт, чи як?.. –  Видихнула Феня, коли послабив свою хватку. Мовчав… Мовчав і опісля,  тицяючи в неї новою мочалкою... Так, він саме тицяв,  тулив, торкав, але не тер, бо здавалося: поруч – мара, дужче натиснеш – і щезне!.. «Якщо хочеш запам’ятати свій сон, то, прокинувшись, не дивись одразу у   вікно», - пригадав дитячі вуличні  настанови... Відліпившись від її брезклого тіла, боявся зиркнути на   дрібне віконце душової: хай… хай  же довше не щезає...

Це була неправда – про дитбудинок і сирітство, і ще багато чого тут було…ні, не неправдою, а – замовчуванням правди. А хіба є між тим і тим якась різниця?.. Гриць зло порадів  можливості вхопити цю жінку... бабу... паскудницю оцю – за що попало! Вона йому це дозволяла... вже дозволила, ні, навіть примусила, бо дивилася нагло і заклично!.. Ні з того, ні з сього йому привидівся  пивний ларьок у рідному селі… Тоді ще не знали слова «генделик». Тоді в них у селі працювала «чайна»: але це тільки назва була така культурна, а насправді там була така обстановка, що, здавалось -  повісь плаща на клуби диму, – не впаде!.. Навіть стіни були наскрізь напитані пивним духом, і не подавали, ясна річ, у тій «чайній» ніякого  «чаю»… Зайти туди – означало зіпсувати собі репутацію. Наприклад, якщо якісь дівчатка  випадково туди зазирали, купившись на затишне слово «Чайна», - попереду них уже летіли напучування матерям - про «виховання доньок як слід»… А ще була «бочка»! Ага, так і казали: «сходити до бочки» - до пивної діжки, тобто. Це веселе місце, зазвичай, розташовувалось на лужку, на  «нічийній» території. Зранку до вечора там товклися сільські, не дуже путящі, дядьки, зовсім рідко – хлопці. З жінок там - хіба Ліда-продавщиця. Жінки  туди тільки лаятись ходили, як чоловіків живосилом забирали… Не дарма пригадалася Грицькові сумнозвісна  сільська «бочка»! Бо коло неї  одна «дамочка» таки  зависала. Його, Гриця, законна дружина… Так, Феня... це була вона… Тоді ще двох років не минуло, як молоді побралися. Жили в його матері - у Гриця, тобто, вдома. Мати – до вечора в колгоспі. Син - на своїй «тракторній» роботі. Молодій же дружині було…    «скучно»! Візьме під    пахву однорічного синочка, та й пішла... до мужиків на лужок! А на вечір – додому, весела така!..  І лащиться потім, як та сучка… В хаті злегка чути пивний дух: свекруха спочатку думала, що розпахтівся  «битон» з бражкою (гнала самогон - на «всяк випадок»), аж ні: то все Феня! Селяни мовчати не вміють, геть зацькували сусідку: дивися за невісткою, вона себе отак і отак веде! Дожували до того, що свекруха поставила питання – та не руба, а  -    сторчма:

- Вивозь її, вивозь… в таку-разтаку даль!..

- А як же дитина? – Несміливо запитав Гриць.

- Вивозь – і з дитиною, і з отою крОваттю, що разом купили!

   Коли  матері вже й залізної «кроваті» з «шишечками» не шкода (а це їхнє з Фенею «спільно нажите майно»), то справа таки серйозна: доведеться послухатись… Молодому законному чоловікові теж проходу в селі не давали: ніби то самі - оте й оте... і оте! -  на власні очі бачили!.. Мусив  сім’ю вивезти, хоч і не хотів… Вивантажив пожитки з найнятої машини - в трьохвуличному селі зачуханого району сусідньої області, виволік із кузова тряп’яні вузли – та прямо на поріг тещиної хати! «Хай.., – пробував   свою жорстокість на зуб, переминав, як варений качан старої кукурудзи: коли і  поїсти кортить, і знаєш, що подавишся!.. - Хай буде, як є: нічого не зміню! Це я по правді так – бо є за що!». Такими думками  заспокоював себе по дорозі додому, після тієї моторошної «евакуації»… Згадав і дружка свого, Тоху: той і зовсім здурів: свою жінку вивіз - тільки за те, що вона йому… зовні стала  не підходяща! Роздивився, бач, тоді, коли  аж двох синів з нею наплодив!.. Грицеві й досі було за нього соромно… Сам тоді ще парубкував, і мешкав неподалік військового містечка. А там служив «сверхсрочник» Тоха. Якось випадок звів їх до купи: познайомились, подружились... А з часом ще й      покумалися… Всі довкола вважали Анатолія («Тоху») серйозним чоловіком: військовий!.. Жив із сім’єю у військовому   містечку, ось-ось мав отримати нову, справжню, а не відомчу, квартиру… І – мов здурів чоловік: нічого не злякався – ні поголосу, ні можливого  «безхатьківства», адже без родини – хто йому ту квартиру потім дасть?! Нічого не зупинило! Хоч би підождав, потерпів якийсь місяць чи рік, поки житло отримає: дітям же буде не зайве!.. Ні. Подав на розлучення: не люблю, каже, і все! Вивіз   нелюбу жінку військовою вантажівкою (таку тепер і Гриць винайняв): згріб усе «дітське» майно, загнав дітей та їхню матір у кабіну, грюкнув дверима! Через півгодини вивалив убогі пожитки в невідомому селі,   на подвір’ї                 неопалюваного вчительського гуртожитку: живіть!.. Діти принишкли під   високим колесом  КАМАЗу.  Довелося батькові їх зігнати, адже мусив повертатися на службу. І не пригорнув, і не приголубив - на прощання… Коли машина почала набирати швидкість, хлоп’ята раптом кинулися… бігти! За машиною! Вони гналися з усіх сил: так безнадійно біжить собака, викинута на трасі… Перелякана мати    кинулася за ними, за  діточками своїми – щоб зупинити, заспокоїти, до себе пригорнути!.. А збоку здалося: вона теж, разом з дітьми, женеться за тим КАМАЗом! Тоха, ідіот, вирячившись у бокове дзеркало, оскалився… і піддав газу! Гриць сидів з ним у кабіні  (був помічником кума у цій ганебній справі). Не витримав, закричав: «Стііій!..Сука, що ж ти робиш, зупинись!..  Диви, вони ж попадали!..». Обоє Грицеві хрещеники, і разом з ними й Грицева кума – всі троє,  одночасно,  мов по команді, перечепилися,  та й  рухнули в розпечену літню пилюку! Лежали тихо, більше не смикались доганяти, і встати не робили ніяких спроб: мов заснули, чи вмерли  в тому сухому місиві… Неясно чому, та Грицеві болісніше згадувати чужу  підлість,  аніж свою    власну… Може, тому, що свій рідний синок, однорічний Костя, ще не розумів того жаху, який усвідомили кумівські діти-підлітки?..  Костик мирно проспав усю дорогу, поки їхали до бабиної хати. «Він просто їде в гості», - заспокоював себе  здурілий Гриць. Йому там буде добре… так, йому там буде навіть краще! Без клятого лужка – того, що з пивом і з п’яними дядьками! І мама Костикова, нарешті, «візьметься за ум»!.. Отак думав Грицько, немов у тещиному селі мужиків для Фені бракувало...

Він більше ніколи... не побачив свого сина! Ніколи не приїхав до нього в гості, не надіслав грошей чи якогось гостинця. Ніколи й нічого!.. Спочатку страждав і дувся на свою матір, не розмовляв, не їв її борщу... Потому зібрав свої речі, та, поки старої не було вдома, виїхав з села, а куди - нікому й не сказав…

     - Оце і все, що від тебе лишилося?! – глузувала з Камінця Феня,               відіпхнувши його руку з дурною мочалкою. Гриць стояв мокрий і              пристиджений: ще хвилину тому клав поклони її щоці, вухові, шиї, боячись торкнутись забутих губ... Ліпився, мов  глевкий вареник: грудьми до грудей, половинка до половинки... Ні. Щось не те... Сказано ж, глевкий: тісто          розтікалося... Грицько відступив від грудей, прилаштувався до неї ззаду, простяг руки з-за вайлуватої Фениної спини, грубо  хапонув за обвислі груди… Вода шурхотіла не на них, а поряд, бо сторож ферми  зіпхнув голу бабу вбік… Боявся  зазирнути їй в очі – а раптом чужі (хоч і знав напевне – чужі ж!)… А як же з чужою робити те, що збирався оце зробити?! Шукав щось рідне, й таки знайшов: внизу Фениного живота, від лобка до пупа, стримів вертикальний (колись синюшний, а зараз йому не видно) шрам: то кесарів розтин, то ж - їхній синочок Костик!.. «Вона!», - зашуміло в дурній голові... І раптом... неочікуване: думав – зараз, ось, вже зараз!. Натомість... перехотілось, як рукою зняло, ніяких думок... ніяких картинок... ніякої уяви... ніякої любові... нічого в них і не вийшло… Феня рушила під крижану воду. Потім різкими рухами закрутила краник, витерлася               догідливим рушником... Так, це вона, досі законна, ось така - справжня і  реальна, а цей бовдур витріщився, мов на примару! Хай на себе краще    гляне: сам, як привид, виринув нізвідки – і все завдяки її старанням! Ще б довше сидів у цій Білухівці-чорноробівці! І далі б, дурень, ховався від життя, якби Феня сама його не розшукала!

- Мені потрібне офіційне розлучення. Я… заміж виходжу! – Гриць її          ненавидів. Чому верзе про якийсь «заміж»?! До чого тут він, Гриць Камінець?!Чоловік  давно забув, що на бумазі - невільний, що, виявляється,  має ще комусь давати своє  «благословення»! Чому  опинився з цим опудалом під однією душовою лійкою?! «Так я ж сам до неї  й пірнув!», - згадав свою поведінку, свою ганьбу... Я тебе ненавиджу…

- Я ненавиджу тебе, чуєш?! – Прохрипів, і кулаки впечатав – по обидва боки її голови... Була б удягнена, вхопив би за бари - та так, щоб і ґудзики  повідлітали! А так… стоїть ніяка... Рушника хіба навпіл перервати...

- Чую… і бачу, як ти мене дуже «ненавидиш»! Чого тоді лізеш до мене, ти?! Га?! Лізь до своєї скромняжки Марусі!

- А як не лізти, як... само до рук пливе?!

-…То оце й усе, що від тебе залишилося, га? – знову повторила вона своє     знущання. -  Занехаявся ти, Грицю. Будь я на місці Марусі, прийшлось би мені… на стороні добавляти…

- А ти й раніше собі... не відмовляла, - побілів Гриць.

       …Ішли через дорогу до його двору: вона – в куцому халатику, він – мокрий, наче курка. Штани прилипли до колін і литок, аж заважали рухатися... Йшов і не знав, що Марії скаже…Дякувати її жіночій  мудрості: нічого не спитала…

       На вечір Марія  була якась напружена. Воно й зрозуміло: чужа людина в домі. Помітила, як Гриць поліз у гардероб, дістав білу майку. Поголився, нащось на ніч розчесався, глянув прямо в очі: «Піду побалакаю…». І зайшов до світлиці. Жінка чула їхні голоси: говорили мирно, аж якось занадто гучно, ніби для неї, Марії, старались… Він про щось розпитував, Феня, як по нотах, відповідала... Марія не стала влазити в розмову, тим більше що її до тієї розмови й не кликали.

     У хаті посвітлішало (дарма, що ніч): до Гриця ж приїхала сестра!.. Марія чула, як у сусідній кімнаті промовили: «Костик...». «Певно, ще один родич», - подумала жінка, нащось провалюючись у сон...

2013р.