Кіндрат Леонідович Йосипенко аж закипів від злості: хвилину тому дехто зробив спробу переполовинити  його біографію. Ну, не переполовинити… так відщипнути! І хто ж зробив таку наглу спробу?! Йо-о-окелемене!.. Та колега ж «по цеху» - поетка, ще й мало не тезка! Бо зветься вона - Капітоліна Лаврівна Йолопенко. Ініціали – точнісінько Кіндратові! А коли їхні прізвища виставити наперед, то виходить справжнісіньке «Йо-Ке-Лемене»! Саме таке прізвисько Кіндрат  отримав  ще  в початковій школі, відколи діти  допетрали, яке «веселе» поєднання літер у його ініціалах!

         Яким було дитяче  прізвисько тієї пані Йолопенко, Кіндратові наразі невідомо. Проте  неважко й здогадатися, враховуючи її «інтелектуальне» прізвище…

         Ні, ну ви тільки  погляньте  на  неї! Вигадує, прибріхує, жонглює  словами – як та заїжджа циркачка. Чи то пак – місцева  майстриня поетичного слова.

        Отака вона, ця нахаба Капітоліна!

        Сталося ж от що.

        …Як відомо, варитися у власному соку кому завгодно набридне. Під отим «фрешем» мається на увазі спілкування з одними й  тими ж представниками місцевої творчої еліти. Коли ті ж самі обличчя бачиш – і на письменницькій конференції, і на якійсь черговій презентації – то кого завгодно знудить від передбачуваності! І презентуються ж, зазвичай, літературні витвори все тих же місцевих авторів - тобто знайомих, знайомих, набридлих осіб… Поет Кіндрат Йосипенко не полюбляв подібних заходів (презентацій, тобто). Бо він був чоловік хоч і не сімейний, та хазяйновитий. У нього вдома ви не скуштуєте холостяцького, сякого-такого, бутерброда. У себе на кухні ця «творча особистість» пригостить вас  таким смачнючим борщем, що закрадуться сумніви: чи кулінарну страву хвалити, чи все ж таки – спочатку вірші?..

        То ж наш кулінар-самородок не настільки був голодний, щоб ото по презентаціях отиратися! Чого не  скажеш  про (теж  самотню) Капітоліну Лаврівну. Подібні заходи, з традиційним фуршетом у кінці, часто-густо слугували дамі засобом для існування. Бо коли хочеться додати щось у власний гардероб, доводиться економити  на вечерях. А шлунок поетеси цього ніяк не розумів, вимагаючи до себе поважного ставлення...

        Капітоліна Йолопенко наминала фуршетівські бутерброди, ще й пару дармових канапок устигала приховати до сумки. Сумління при цьому не страждало, адже смачна вечеря слугувала їй «гонораром» за виступ: зазвичай критикеса брала слово, і було воно таким теплим, таким позитивно налаштованим, що аж… І, до речі, ніяких «аж»: інакше не варто користатись «гонораром»!

        Одного разу, коли поетові Йосипенку та його чарівній колезі набридло вже  вітатися на спільних заходах, - їхнє одноманітне творче «вариво» несподівано розбавила заїжджа літературна «зірка». Це була столична поетеса, яка представила периферійним авторам нову власну збірку. Щоправда, цього разу, на превеликий для декого жаль, обійшлося без традиційного фуршету: столичні «штучки» звикли, аби поїли та годували їх, а не вони – когось...

        Отже, презентація розпочалася. Римовані  рядки київської поетки припали

присутнім до душі, хоч і нагадували подекуди  істеричну ламану криву. Серце Кіндрата Леонідовича пришвидшено забилося... Неконтрольоване «пацаняче» хвилювання розмалювало  сорочку  пітними візерунками… Пригадав, як уже бачився з нею, і тоді ця «столична» йому дуже сподобалася. П’ятнадцять років  тому затятий  холостяк споглядав її незвично-замріяно, а потім  написав аж три вірші про кохання! Та відкрито залицятись не посмів  - наче відчував свою меншовартість… До того ж  був упевнений, що  киянка  -  не самотня. Певно, й чоловік є, і море залицяльників… А як воно було насправді – почав здогадуватися лише тепер, бо за той час, що промайнув, поетка не створила жодного «сімейного» чи материнського вірша. В її поезіях гуляли протяги невлаштованості, навіяні бабською самотністю та швидкоплинними (читай: випадковими) стосунками…

        Тоді, п’ятнадцять років тому, вони у складі  письменницької  делегації відвідали знамениту Петриківку. Гостей провели творчими цехами фабрики. Гості скуповували розмальовані петриківським розписом дощечки, дерев’яні писанки  або, за браком коштів, хоч би дерев’яну «шарикову» ручку, з тоненькою ампулкою всередині...

         Кіндрат  зі столичною  колегою роззнайомились, розбалакались у місцевому музеї, на фоні розкішних петриківських полотен. Відчував: їхня  бесіда жінці до вподоби…

         А потім екскурсійний автобус повіз їх назад, у місто. Того ж  дня київська білявка поспішала на вокзал…

        І в Капітоліни Йолопенко були власні спогади  про столичну гостю. Їхня розмова також  відбулася в селі Петриківка, і теж – не повірите - півтора десятиліття тому. Тільки не в музеї, а надворі... Екскурсанти  висипалися на свіже повітря; столична «фіфа» відірвалась, нарешті, від того дурного Кіндрата... Останні дні тодішньої весни добряче пахли літом… І дві поетеси раптом зіткнулися поглядами, зрозумівши одна одну - з півслова! Повели невимушену розмову, навіть разом з чогось посміялися!  Аж  раптом… дружно задерли голови: вгорі було синьо-синьо… а на гіллі верби заливався співом петриківський соловейко…

      …Пані Йолопенко з паном Йосипенком  сиділи поряд, заглиблені кожен у своє. Незчулися, як і творча зустріч підійшла до кінця. Столичну гостю спішно посадили в авто: пора додому...

       Поети і прозаїки – ті, кому до свого дому не дуже охота – гортали  сторінки  її поетичної збірки. Хтось ту книжчину придбав ще до презентації, а хтось заглядав у неї через плече товариша.  Капітоліна Лаврівна на купівлі книжки, звісно, зекономила (вона  модниця ще та - то ж гроші їй на інше потрібні). То й позирала тепер у Кіндратів примірник. Аж раптом…обоє застигли з витягнутими  шиями - бо  зачепилися  зіницями… за щось! На сторінці 38 вони одночасно помітили вірш без назви - зате з присвятою. Під трьома безликими зірочками стояли літери: «Й.К.Л.».

- Йо-о-келемене.., - ошелешено видихнув Йосипенко. – Цього вірша  присвячено... мені!

- Ні! - Мов простирадло на оголені груди, жінка рвонула палітурку чужої книжки на себе.  – Хоч і лайтеся, чи як собі хочете, але вірш присвячений… мені!

-  Як це… вам?!  - Ошелешено кліпнув Кіндрат.

-  А так це! Бо я теж… «Йо...Ке...Лемене»!..

       Поет згадав  її ініціали: не погодитися тут було важко...

- Ось дивіться, що тут написано, - кинувся Кіндрат в атаку. – Ось, оця строфа: «Ти і я, і барвисте  панно з  соловейком…»!  Це б то – я,  вона і - панно в петриківському музеї! На тому панно соловейко точно був – це я вам кажу!..

- Теж мені, ще й поетом називається, - обурилась ображена  Капітоліна. – Та це ж образно сказано, о-об-ра-аз-но, ще й метафорично! Це не ви, а я -  з нею стою на петриківській вулиці, і синє небо над нами – то і є «барвисте панно з соловейком»!

       Худий і високий Кіндрат Леонідович застиг, мов колодязний журавель… без цеберки у дзьобі. Цеберку ж відібрала оця нахабна жінка! А в тому уявному цебрі… затаївся крихітний і такий милий шматочок  поетової біографії. Ну хто, хто ще за скромного Йосипенкового життя  присвятить йому вірша?! Ото хіба  клята Йолопенчиха, як сама й доведе до могили, то напише поетичну епітафію… Але то вже буде не земне життя! А за його життя земного вона  спроможеться   хіба на їдучу та ядучу пародію:отак-то Кіндрата дуже «любить»! А він же,  п’ятдесятилітній холостяк, в недавньому минулому ще той бабій, колись її-таки підлюбляв, але ніяк не встигав  уклинитись - поміж її безкінечними та безтямними заміжжями… Бачте, ця мадам таких «інтелектуалів»  собі вибирала,  що й прізвища путнього ні від кого не лишилося!

       Словесна баталія на цьому не скінчилася. Капітоліна зібралася з духом… та улесливо хукнула - прямісінько  йому у вухо:

    - Ну, скажіть, Кіндрате, навіщо вам отой вірш? Він же… любовний!

    - А то що, як любовний?! – Уже казився чоловік.

    - А то!.. Що ви… не жонатий і ніколи не були! То я так собі міркую, що й      «любов» ота вам  - ні в якому вигляді – не потрібна!

    - Хочете сказати, що я… не такий, як усі?!

    - Не знаю, - вже відверто знущалася  Капа, - бо вас у мене не було!.. А в цьому вірші, дивіться, які ще є рядки.., - і вона процитувала таке:

                                    Терпне мій ніжний зап'ясток

                                      у тисняві твоїх пальців… Що, шановний, хочете сказати, що ви її теж…пристрасно… «тиснули»?!

   - Мацав!!! – у лад чи не дуже заволав поет Йосипенко. Публіка остовпіла: презентація збірки не закінчилась, а набирала нових обертів!..  Кіндратова  опонентка  ще й не второпала, як би влучніше огризнутися, а безжальний жмот Йосипенко вже вирішив добити ворога - його ж  зброєю:

   - Ага, пані, то он куди ви хилите!.. Виходить, якщо я, мужчина, не тиснув тій дурепі  зап’ястка, то хто ж, по-вашому, це зробив?! Може… ви ?!! То, може, ви, шановна… не тієї орієнтації?!

       Капітоліна  Лаврівна, досвідчена жіночка, яка бувала в багатьох бувальцях та на все мала свою відповідь, раптом… заплакала. Шморгнула носом -  та й ковтнула глибоку образу!.. Все,  не варто більше гризтися через ту дурну присвяту: вона йому її… дарує!     

       По  щоках  потекла  солона  туш... Раптом  Кіндрат Леонідович відчув таку ніжність, що забув, чого й сердився,  та взявся (прямісінько пучками!) витирати ті темні патьоки. Жінка не ошкірилась, не насупилась, - лиш гучніше зашморгала носом… Та  запізно: під ним непристойно зблиснуло. Капітолінин кривдник витер… і це, та й знов – без ніякої хусточки!!! Ні грама не скривившись!.. Вражена такою опікою, Капітоліна мало не завдала йому чергового клопоту…

 - Та хай йому грець, тому  віршеві! – Усміхнувся винувато. -  Капо,  давайте…вже, нарешті... жити… з вами... разом… І тоді присвята…  буде одна - на двох!

       Пані завжди  мала успіх у чоловіків – за виключенням цього йолопа… Йосипенка! І от яка дивина: вже кілька років поетеса перебувала в інтимному... «простої» (після останнього гучного розлучення  - все одна та й одна)… Аж тут – о, дивина! - впертий бастіон таки здався! І хто ж його знає: чи то через безсоромну Капину шмарклю... чи таки винна далека киянка з її пришелепуватою присвятою?..

       «Ну, все, діждалася: віднині мрій нема!» – Подумала Капітоліна, і задоволено усміхнулася.

       …Вже йдучи додому та вчепившись у Кіндратового ліктя, жінка раптом згадала: на момент знайомства з тією поеткою вона мала… зовсім інше прізвище! Це вже потім, пізніше, трапився Капітоліні той бовдур Йолопенко, і щиро забажав «ощасливити» кохану  своїм «йолопівським» прізвищем!

        «То, виходить, і справді - не мені була присвята, йо-о-окелемене…», – подумки лайнулася жінка, але своїм «відкриттям» ділитися не поспішала… Нехай любий попутчик якомога довше почувається благородним лицарем, хай закохується в неї – сходинка за сходинкою... все дужче й дужче!.. І – як у тому доленосному опусі:

                              Хай терпне мій ніжний зап'ясток

                              у  тисняві  твоїх пальців!...                   

                                                                                                            2009р.