Ой, задуха яка… Краватка, немов здохла гадина, і кадик – як у  пастці… Піт  неспішно суне по тілу, прошкує котигорошком прямісінько на  надбрівні дуги… наче сурмою, темнить сиві волосинки, смакують солоним  утомлені  повіки…

       …Навколо, начебто, свято?.. От  тільки  так спекотно… І, напевно, вже  старість…

       Вкотре оце стоїть Іван Степанович Орач  перед  аудиторією,вивищується  над  нею  своїми…пузом  та  поезіями! Ой, не  вистачає  кисню… Може,  через  ту кляту  задуху  і вірші нові  не  пишуться?! Торохти  оце  втисячонадцяте  одне й те ж…Та коли  вже  запросили – отже, пам’ятають. То  ж  відпрацьовуй, друже, народну  повагу  і вдячність!

       …А  вірші  ж  колись  які  писалися!..Та  все  про  кохання,та  все  про  любов… Сьогоднішнє  зібрання –  студенти, то  ж  поет  мусить  тримати  марку. Згадуй, згадуй, Іване, що  воно  таке – оте  «кохання», в  поезії  тобою  солов’ їно  затьохкане!

      …Чого це вона  мене  очима  їсть?! Може, пляма  на  холоші, а  мо’, гудзик  на  ширінці  не  застібнутий?.. Збентежений поет про  всяк  випадок  прикрився  обіруч - як  ото  футболісти  роблять, коли «стінку» перед воротами  вибудовують… А  дівчина, чий  погляд  упіймав  цей літній чоловік, вже  до  сцени  поспішає, та  ще й з  квітами! Ой, це ж доведеться  букета  до  рук  брати!.. Сором  який, хоч  би  штани  не  злетіли…

     …Чому  вона  плаче?! Глянеш на  неї – ніби й усміхнена, а  в  очах-таки   мокро. Невже  ото  вірші  у  нього  такі… чуттєві?! Чи, може, він і сам іще… нічого?! Раптом  відчув, що  йому  приємно  споглядати  чиїсь  сльози… Ні, подумки  уточнив  Іван  Степанович, ці  сльози – не  просто «чиїсь», адже  вони  по  праву  належать  йому! Не на  стінку ж ця  юна дурепа дивиться,  та не  вицвілими  шпалерними  квіточками  переймається?! Вона ж  саме  йому, а не  комусь  іншому, до  рота  заглядає! І, по всьому  видно, з  поезією  свого  кумира  добре  обізнана: он,  шепоче до болю  знайомі  рядки,  аж  він, автор, за  нею  не  встигає! Такий, бачте, поруч   симпатичний  «суфлер»…

      У дівчини руки  чомусь дрижать… Окрім  букета, вона тримає  ще й  дві  книжки. По палітурках упізнав: його власні поетичні збірки. Диви, протискується,  проштовхується, на  когось  гнівно  зиркнула: заважаєте!.. Так  матуся  може  захищати  своє  дитя, але  щоб  дівчиськові  -  таким  чином  якийсь автограф  добувати?!

     …О, дісталася  вже до  поета, зупинилась… аж  надто  близько! Поет  мазнув  її  поглядом, швидко закарлючив свій  черговий  автограф, повернув  людині підписану  збірку, і  завмер, очікуючи …

      А  студенточка – нічогенька, в сенсі - вродлива, тільки ж худенька та довготелеса – якраз  по нинішній  моді… Білявка. Хоча  ні, колір  її  волосся  швидше  нагадує жовті пелюстки соняха. Отого, що  росте у нього на  дачній ділянці… Дівчина -«соняшник»  хапнула  спертого  повітря  і… зробила  ще  крок. Чоловік затамував  подих, а через мить  затягся  дівочим  духом, немов  запаморочливою цигаркою…

      «Сонях  у  росі»... Навкруги стільки народу, що «сонях», скоріше, в поту… Як  банально  я  мислю, подумав  він. А  дівчина  нахиляється  над  його  плішиною, хвилюється, і шелестить: «Іване Степановичу, отут… і  отут…» На  мить  він  забув, що  мова  йде  про  автограф!.. Її  фраза  прозвучала  так  проникливо, що  поет  аж  пошукав  очима, де  це  воно – «тут» і  «отут»…

       «Соняшничок… росинка… зернятко…» - знову  в голові  одні  штампи!.. А  ця  юна  панночка – певно,  жінка  натуральна, а не якась там «силіконова».  Бо  «силіконові», на думку поета, навряд  чи шукають  дорогу  на  вечори  поезії: у  них  же  інші  інтереси…

        Дивиться на нього очікувально. Звичайно,  непристойно  далі  тягти  з  автографом, але… так  не  хочеться  відпускати  свою  шанувальницю! Раптом    засоромився… спітнілої  лисини:  це  ж дівчина бачить її!.. Долоні  давно  вже  не  грілися  об  чужу  жінку (та  й  об  свою – коли?..). Наразі  осмілів, узявши  за  лікоть  юну  красуню. Ой, хоч  би  ніхто  не  звернув  уваги!..

    - Ходімо  до  роялю. – Вона  слухняно  рушила  за  ним. Рояль. Як  на  ньому… просторо! Немов  на  сучасному  ліжку… Сорок років  пролетіло  від  дня, як  Іван зі своєю Марією одружився. Тоді  предметом  найпершої  необхідності  для подружжя  став  чорний, потрісканий від часу,  дерматиновий  диван. У його  спинці красувалося  вмонтоване  довгасте дзеркало, і, звісно, диван, цей  меблевий «шедевр», не  розкладався. А  їм, молодим, і  на вузькому було не затісно, і навіть невтямки, що  десь є  щось інакше…

     Юнка, поет і рояль  на  мить  стали ніби  одним  цілим: без  жодних  дистанцій стояли  укупі. Музичний  інструмент  змовницьки  підставив  свої  дерев’яні  плечі – під  поетів автограф… Дивно, подумав  живий класик, я  всім  підписував  «нальоту», а  тут, бач, привів  її  до  роялю… немов  до  олтаря…

      Раптом  хтось, геть зайвий,  підскочив, заметушився, неприязно  зиркнув  у  бік  студентки та спробував  відтіснити  її  від  «метра».   «Зайвий»  загарчав:

- Порра, доррогий  Іване  Степановичу, ррозпочинаємо  науково-пррактичну  конферренцію… Вже  не  до  автогррафів!

- Відійдіть… геть! – огризнувся «дорогий» гість. Ображений  доктор  наук  закліпав, крутнувся  й  покарбував  у  напрямку  трибуни.

      Мікрофон  заволав  на  повну  міць…Раптом  поет, замість  прісного  автографа, вивів  на  форзаці: «Чому  ви  плачете?». Красуня  з  червоними  повіками  хапнула  з  його пальців  ручку: «Я не плачу, я  радію!».  Її  нігті  чиркнулися  об  його  нігті… За  інших  обставин  це  могло б бути йому  неприємним, та тільки не зараз!..

      «Ну, ось  вам  і  автограф. Більше  я  вам  не  потрібен…» - «Дякую, я  поцілую на  ніч…» - «Мене…чи автограф?» - нашкрябав далі, силкуючись жартувати , а  вона  серйозно  відповіла: «Автограф. Хіба  я  маю  вибір?».

      На  форзаці  вже  не  було  порожнього  місця, та  поет  втулив: «ВИБІР  Є  ЗАВЖДИ!»

      Ще  хвилину  тому  літній  чоловік  думав  про  спеку  і  старість… Він  зняв «далекозорі» окуляри, поклав  у  кишеню, а дівчина  стояла  так  близько, що  пливла… пливла  перед  очима!.. Він  злякався, що  не  запам’ятає… забуде  її  очі… Похапцем  витяг  окуляри, знову начепив  на  носа.

     «Вийдемо?» - це  було її письмове запитання-наказ: він  знав, що  нічого, крім  згоди, вона й не чекає. Нічого, крім згоди, він і не відповість…Вивів своє «так» - просто поверх  власних  поетичних  рядків! Вона  не сумнівалась, якою буде відповідь, та все ж  уважно  слідкувала  за  поетовою  рукою…

      «Ми  втекли, мов  школярі  з  уроку», - поет  продовжував мислити  штампами…

      «Завтра  я Вас не  побачу, - думала  вона. – А  сьогодні… можна  все! Завтра  вже  не  обдурю  свого  охоронця, а  сьогодні… він  до  мене  ще  не  приставлений!»

      …Вони  блукали містом, безсоромно трималися за руки, трохи говорили... Потім  дісталися  залізничного  вокзалу; втомлені, попадали  на  тверді  лавки  електрички. Напруга  не  спадала – та й  спека досі не спадала…

       Поет  привіз цього «соняшника» до  себе  на  дачу. «Боже, яка  вона  гарна!» – його вперто оминали  метафори, та  він був згоден  на  будь-які  штампи (давно  запевнив себе,  що  вже  ніколи  не  напише  нічого  оригінального)… Вона  піймала чоловічий погляд  у  себе на  грудях, і просто попередила: «…Не варто милуватися: це  витвори  пластичного  мистецтва…»  Очима  здивувався: навіщо?! Йому завжди  здавалося, що  юність – то річ  досконала...

      - Ви, мабуть, думаєте: навіщо? – вгадала думки. - У  мене є  хлопець… наречений… майбутній  чоловік… а  в  нього  грошей дуже багато, і  смак  такий: любить, аби  пазуха  була,  як  у  «Плейбої»… То він  грошей на це  не  пошкодував – тепер йому зі мною на  люди не соромно вийти… А «люди» у мого жениха…відповідні! Я… я… мусила погодитись, бо…виходу нема!

      «Та що ж у неї за безвихідь така суцільна?!» - поет пригадав їхнє сьогоднішнє «листування»… А вголос промовив:

      - То  ваша  любов  до  поезії… до  моєї поезії… це  теж… неправда?!

      - Ні-ні, це якраз чистісінька  правда! А  ви, певно, думали,що «силіконові»…  не  знають  дороги  на  вечори  поезії, так? - Він  здивувався її прозірливості, і  кивнув  ствердно…

      Повечеряли  тим, що  встигли  купити  на  вокзалі. По черзі пішли   купатися у  літню  баню… А потім пішли до хати… І все  вийшло  навдивовижу  легко – немов  старий тільки  те  й  робив, що  постійно гартував себе подібними «колінцями»! Та ще й з молодими дівками… Але в несподівано-карколомну для нього, і загалом - найвирішальнішу, мить… трапився… конфуз! Поет вже майже  зіскочив з юного медового живота – немов бджола-трудяга, що обтоптала всенький пилок у щокатого соняха! Вже майже зрадів своїй реакції («ще – як у молодого: вчасно, вчасно!..»), ще мить – і він скотиться набік, полегшено й переможно, як  звик  робити  це  з дружиною, колись, в далекій  молодості… Та, певно, було це дійсно, дуже давно! Вже нічим не обдуриш ту старість… Бо не встиг пенсіонер, як запланував собі: «вчасно», зашпортався… чи то в поперекові невчасно стрельнуло?.. Не «вистрибнув»… не дременув чимдуж у «порядну самотність»!..

      Збуджений, захеканий, він чинив якийсь дивний, незрозумілий опір… чи то навпаки –  вона йому той опір чинила?.. Ця жовторота геть не володіла собою! Чи й справді їй… так ото «кайфово», дивувався «підтоптаний» коханець, чи ця дівуля… просто дурепа?! Та як би там не було, а Іван Степанович кинувся вибачатися:

      - … І сам  не  знаю, як  воно  вийшло!

      - Облиш, - підозріло  спокійно  сказала  вона, послабивши, нарешті, обценьки  молодих  колін. — Хіба  ти  не  зрозумів, що  я… сама  цього  хотіла?!

      - Та  як  же  це.., - повітря довкола вилетіло в чорну діру. - Та не може бути!.. А  раптом виявиться, що  я… я… ще  не  зовсім… старий?!

      - У  тебе  діти  є? – Після  того, що  сталося, вже  перейшла  на  «ти».

      - Аякже, - пожвавішав, - дівчинка  і  хлопчик!  Доньці  вже  тридцять  дев’ять, а  синові.., - через раптову паніку пом’ятий коханець кинувся у рятівні сімейні спогади! Аж раптом…осікся  на  півслові: «Боже,  у неї, напевне,  мама – ровесниця  моєї  доньки!  Старий  бовдуре, ти    їй  ще про свою  правнучку  розкажи!..».

     - Ну, то й  добре! – здалося, що зітхнула полегшено! І – наповал його, «підбадьорливо»: - Отже, все  буде , як і  годиться…

     - Що… «годиться»?! – це вже він шепотом (захотілося додому!).

     - Іване … можна, я тебе сьогодні так  називатиму?.. Ти  тільки  не  хвилюйся – це  ненадовго, лише на сьогодні… Хочу  тобі  дещо  розповісти.

       Дядько  слухав  і  не  перебивав. Знав напевне: в  кімнаті  температура під плюс сорок. А його, бач, тіпає й колотить… («Додому, додому, додому!..»).

      Так, життя дівоче нині  нелегке, і  порядного  хлопця  знайти  непросто. Тим  більше – студентці жіночого  факультету! А рік тому підкотив  до  неї  один: іномарка, розкішний  будинок, ще й сам – не якийсь там, старий п…н (вибач…те!), а молодий та симпатичний, хоч  і  хамовитий… І - головне – ще  й  неодружений! Отож, як каже її бабуся, «вікна тобі ніхто не битиме!»… Та от біда: «соняшничок» його  не  кохає, ну, просто  ледве терпить! Тупий він, той  хлопець, і недалекий. Ніколи нічого не читає, очі пусті, хоч гроші  заробляти в нього добре  виходить… Та й хто зна, що то за гроші: чи вони хоч трохи чесні, чи, мо’, «жениха» за ті «заробітки» скоро посадять?.. Одне не засмучує – що багатий кавалер справді добре, навіть ніжно, до неї ставиться, та й не скупий: навіть родичам майбутнім допомагає… То ж  скоро  весілля – а  як  же  інакше! Їй усі  однокурсниці  заздрять, бо вона, дівчина з  багатодітної родини, тепер щоранку на потужних  колесах  до  універу  під’їжджає… Поки  що наречений сам  кохану підвозить, та  після  весілля  обіцяє  водія-охоронця  приставити; і  буде той на людях  її нянькувати... ну, і шпигувати заодно.

      А  вона  ж - інтелектуалка, відмінниця, в  поезії  кохається, ще й сама  віршує! Скільки  всього перечитала!.. Багато  з  його, Івана Орача, поетичного  доробку, назубок  знає. Назубок! Він  же, Іван  Орач – живий  класик   сучасної   української   літератури! Факультетська  викладачка  його  віршами  геть усіх  задовбала!.. Ой, вибачте, Іване  Степановичу, це ж про інших дівчат - не  про  мене! – бо я  ж ваші  поезії, справді, люблю! Але  я не  тільки  у  філології  грамотна - я  ще  й  генетикою цікавлюся… От і  вирішила, що мій «розпальцьований» - не  дуже  «годний»  для  батьківства. Точніше – не годен ніяк: нюхає якийсь білий порошок…  Та  відступати  нікуди: вдома – молодших братів-сестер  четверо, ще й батько-алкоголік (ви… ти… чуєш, хто в мене найближчий «родич»?! Хто майбутній «дідусь»?! То ж я зовсім не бажаю своїй дитині такого бридкого  «коктейлю»!)… А за цей рік  моя сім’я тільки-но почала зі злиднів вичухуватися: кажу ж, мій обранець - не скупий... Навіть обіцявся моїх братів-сестер потім вивчити – ну, хоч би в технікумах та в училищах… То ж за  тиждень, не сумнівайтеся, в  мене точно -  весілля!.. А від вас я,Іване Степановичу…дитинку…дуже хочу! Може, вдасться воно…отаке  розумне… як  ви? А, може, ще  й  вірші  писатиме?!. Як  ви… як  ти!

       Раптом  дівчина  замовкла, сіпнула  з  грудей  простирадло... І стала схожою на Попелюшку, яка щойно помітила  стрілки  годинника  на  цифрі «12». Їй уже пора!.. Пора  бігти, закохуватися  в майбутнього «крутого» татуся, вишукувати  і – головне знаходити! -  в ньому щось  хороше. А Іван Орач… нехай  поспішає  до своєї законної  дружини, до сорокарічної  доньки  й  до такого  ж… підстаркуватого  синочка! А, може, в нього…  вже  й  правнуки  є ?!.

       Вона  ще  встигала  на  пізню  електричку;  попросила  поета  не  їхати разом з нею. Здавалося:  варто  залишитися  тут  хоч трохи – і важче буде віддирати! І - стовідсотково - важче  вриватися  в нове  життя…

       На  прощання  старий не  витримав:

       - А  раптом… він про все… дізнається?! Ну, коли  група  крові  в дитини виявиться  іншою?..

       - Буде. Така  ж. Як  у  нього. – Відчеканила у відповідь, та ще й так спокійно: аж  поета знову заколотило…

      - Як  це?.. – пробелькотів. І почув пояснення:

      - Якось у пресі ти… ви…  обмовилися, що  маєте  четверту  групу крові, резус  негативний. Це  доля, розумієте?! Бо  у  нього – така  ж  самісінька  група! Мені б ще подумати прийшлося, де й кого…розумного шукати… а ти…ви… самі все  владнали – своїм  необачним інтерв’ю!

      …З тих пір минуло  півроку, й вони  випадково  зустрілись. У найкращому настрої поет  поспішав  до  видавництва, а гарно вбрана  вагітна  жінка  виходила  з  розкішного  автомобіля. Обважніла  й  усміхнена, вона  обпиралася  на  чиюсь  простягнуту  руку. Орач  так  і  не  второпав: чи  поруч неї  законний  чоловік  чи, може, водій-охоронець?..

       Серце  закалатало. Та  він  примусив  себе  не  оглядатися, пішов геть… Отже, через  три  місяці  вона народить. Красунчика… мабуть, талановитого! Або дівчинку… ой, нема слів – якою вона буде!.. Та що це зі мною, збентежився поет,  я знову збиваюся на штампи…

       «Гарного ж «автографа» я тоді залишив!» - усміхнувся він, і передумав опускатися в метро. Озирнувся: навкруги – майже нікого; та хоч би хто й був - на нього, старого й сірого, ніхто навіть уваги не зверне… Побачив вузеньку ковзанку, проїхався, немов хлопчисько! Отже, на весну вона народить… А в  нього на той час вийде нова поетична збірка. Талановита, кажуть, буде книжечка: щось ніби якісно нове в його, всім відомій постмодерній, не раз премійованій, творчості... Тільки от назва в тієї книжки – як у найгіршого зразка «селянсько-степової» лірики… Та  як  не воював із поетом видавець – а той затявся: коли вам моя назва не підходить – понесу рукопис далі!..

        У портфелі живого класика української літератури лежав сигнальний  екземпляр збірки нових поезій. На палітурці красувалося: «Автограф для соняшника»...

                                                                                                      2009р.