Відкритий лист до Світлани Костюк
Ця перша паморозь осіння,
Цей витвір болю й самоти...
І я, в надії на спасіння,
Пишу до Вічності листи...
(Світлана Костюк. Із циклу «Окрайці думок»)
Чому «листи» Ваші, світло талановитої волинянки, «без конвертів»?
Може, тому, що їх Автор – суперсучасна людина і користується лише
електронною поштою? Знаю, що користується. І мобільним телефоном також.
Більше того, Ви – активний автор відомого сайту «Поетичні майстерні»... І
копійка у Вас при Вашій то щедрості і щирості на паперові (ще ті...)
конверти, які, до речі, суттєво подорожчали, знайдеться...
А «Листи без конвертів» у Вас тому, по-моєму, що справжнє мистецтво
завжди має ретро флер – це по-перше, а по-друге, воно завжди продовжує,
підтверджує певну класичну традицію, за якою стоять певні, конкретні
імена, зокрема Ліна Костенко
у цьому разі, адже це, здається, у контексті її поетичного афоризму
(«Адресовані людям вірші – найщиріший у світі лист») названа Вами книга
лірики, яка одночасно – книга-щоденник, книга-сповідь Жінки, яка
по-жіночому загадкова і поетично відкрита сучасному світові, адже
найінтимніші листи Ваші – відкриті... Ви щиро і щедро ділитеся з нами
своєю тонкою енергією з підсвідомою надією на взаємообмін, в якому
зовсім нема взаємообману, користі тощо: свята «співпульсація вен»
ліричного героя, який, якщо й не на сто відсотків сам автор, то його
найближчий побратим по духу чи й по крові, із нашими...
Врешті, ми не арифметики і не статисти, щоби вимірювати «гармонію
алгеброю». Та й для ніжно-ножової душевної енергії людство ще не знайшло
одиниці виміру. Краще про це знаєте Ви сама – донька, дружина, мама,
подруга, яка довірила мені рукопис своїх листів-віршів чи віршів-листів і
за що аз грішний їй безумовно вдячний...
«Листи відкриті відправляю в світ людей... Вони в дорозі вже,
беззахисні, як діти... А раптом хтось пригорне до грудей? Або вони
когось зуміють обігріти...» – пишете на сторінці «Від автора».
Зуміють когось...
Вірю Вам – авторові, світловолосій симпатичній волинянці-полісянці,
яка, як пишете сама про себе, «народилася у мальовничому селі Куклù
Маневицького району, на Волині. Місцеву десятирічку закінчила із золотою
медаллю. Навчалася спочатку на бібліотекаря, потім закінчила філфак
Луцького педінституту ім. Лесі Українки. Працювала в бібліотеці
Маневицької середньої школи, кореспондентом районнної газети у
Маневичах, директором школи в Іваничівському районі. Зараз проживаю у
м. Нововолинську, працюю вчителем рідної мови та літератури».
Так-от пишете про себе, зазначаючи ще, де і що друкували, – і додаєте
на завершення: «Довго стримувала себе, але не писати не можу. Тако...».
У тому «тако...» багато поезії, принаймні для мене ключ до неї, до
поета, який може бути (знову ж таки за класиком) дипломатом, ченцем,
сангвініком, холериком, лордом, купцем... вчителем чи директором школи,
але не може не бути поетом, якщо дано... якщо «не писати не можу».
От і пишете Ви, як співаєте, як дихаєте, тому лакмусовим знаком,
вищим пілотажем Вашого ліричного дару є насамперед вірші, які стали
піснями, як-от «Незвична історія» у чудовому виконанні Оксани Первової,
яку можна прослухати на youtube (http://www.youtube.com/watch?v=rL2TRn-eZHI&feature=youtu.be).
Інші вірші, як правило, безсюжетні, строфи, окремі рядки із цієї
книжки з доволі розмаїтими римами та ритмами – внутрішня біографія їх
автора – також виклично, жестово пританцьовують, плачуть і сміються,
прагнучи стати афористичними, самою природою, а отже вічними, як-от:
Гублю ключі, і гроші, і людей...
Гублю усе. Й немає тому спасу...
...Тулю пожовкле фото до грудей,
Де ми у школі, біля твого класу.
У цій, на першій позір не метафоричній, але екзистенційній, строфі з
вірша «Гублю» чи не основний лейтмотив усієї Вашої поезії загалом і цієї
збірки зокрема: пронизлива ностальгія за юністю, за першим коханням, за
малою батьківщиною, за собою... Тобто весь набір душевно-духовних
почуттів, які у красивій вербальній формі і в певному
часово-просторовому контексті – поезія, яка потрібна людям у відпочинках
між працею і молитвою, бо є, на моє переконання, молодшою сестрою
релігії.
Канонічна, універсальна тритематичність у поезії загалом (кохання,
батьківщина, космос) варіюється у Вас веселкою підтем
(відкрито-віршованою душевною «Розмовою із сином», зачудований опис
волинської природи (див., приміром, вірш «На Світязі») тощо), розмаїттям
психофілософських підтекстів: вірність-зрада, фальшива та істинна
позолота, як у вірші «Храм у душі»:
Храм у душі –
Ото справдешній Храм...
Фальшивої не знає позолоти...
Тут вільно найщирішим молитвам
У час важкий вселенської скорботи...
...Далекий він від брязкання монет,
Від суєти кар’єрного зростання,
Корисливих позбавлений тенет...
В нім тиша... поклоніння... покаяння...
Ці, здавалось би банальні, кардіографічні максими із художньою
категоричністю інкрустовані символічними багатозначними трикрапками,
стають живою поезією в матриці біографія-фотографія-тест, тобто коли
віриш у те, що сам автор дожився до цього досвіду всіма фібрами того, що
називають душею, яка пройшла і продовжує проходити через білий біль, як
і належить християнці, яка ще не забула язичеські високі вогнища і
глибокі та чисті ріки та ліси наших протопредків.
Тоді причащаєшся із тих віршів, як ходили на прощу до старців, які не
мали вищої, а іноді й середньої освіти, професори, академіки, царі...
Тобто в поезії натурально важливіша освяченість, а не освіченість,
якої, безперечно, Вам – золотій медалістці та професійному філологу – не
бравує, але Ви інтуїтивно вгадуєте, знаходите ту золоту середину між
філологією і власне поезією, позитивізмом та метафізикою, метафізикою та
релігією, оперуючи світоглядною термінологією.
* * *
у рідному краї
тривожно й незатишно знов
впокорено волю
надіям обрубано крила
і тільки душа
ще останню свічу не згасила
і тільки душа
прагне рабських позбутись оков
Ловлю себе на сердечній думці, що саме вірші такого –
громадянсько-морального, публіцистичного – звучання парадоксально чи не
найбільше імпонують, потрібні мені у Вашій жіночій, але не лише жіночній
книжці, в контексті якої знову згадую слова поважаної Вами нашої
Сучасниці – Ліни Костенко: «Чи й справді необхідно, щоб жінка була
мужня?»
Питання, судячи із дзеркально білих сторінок рукопису, який нині переді мною, риторичне.
А от прізвища у Вас, дорога Світлано, і в Ліни Василівни однокоріневі...
* * *
Лірика Ваша пахне лісовим сіном.
У ній, як грибів і ягід на рідній мені Волині, разом зі згаданою вище
афористичністю, ненав’язливою метафоричністю, просто магічною
чарівливістю, створеною Логосом («...Мені б уже / Не гратися ножем /
З подвійним лезом. / Ділити біль і невигойний щем / Із білим безом*»
(без (діалектне) – бузок), «зимовий вечір лащиться котом / Таким
пухнастим і таким розніженим. / Блукає тиша сонна за вікном, / Порипуючи
спогадом засніженим»), «Суспільство мені пропонує / Рейдерський світ
контракт, / Який рясніє словами: «треба», «повинна», «мушу»... / Але я
не здаюся... / Я просто роблю антракт – / Перебинтовую душу...» ), багато фігуральних знахідок-поетизмів, як-от: афоризм «А спокій справжній лиш на кладовищі» (вірш «Про себе»), використане чудове діалектне слово «гойно» (вірш «Нап’яті струни серця переріж»), рима – «поруч/покруч» (вірш «Цей темний морок зусібіч...»).
А ще поет, як і життя наше, визначається ритмом...
Звідси, від доброго відчуття та володіння ним, – і пісенність Ваших
віршів, шановна пані Світлано: драматично-лірична, жартівлива,
протяжно-сумна: від – і до, як кажуть у народі:
Зарясніє сльоза,
Наче зірка небесного саду.
Затремтить тишина,
Як холодний забутий перон...
Я покличу тебе -
Та лиш вітер прийде на розраду
І посадить мене у чужий незігрітий вагон...
Чи –
Назад відмотую кіно
На кінострічці.
Це все було, уже було:
Човни на річці
І лілій дихання святе,
Зелена ряска,
В барвінок вкутане село,
Найперша казка.
Або:
А спогади світлі ще бродять по душ коридорах,
А поле ромашкове манить в омріяні сіті…
А все, що минуло, здається, було тільки вчора…
Є цінність життя в неповторності кожної миті…
І – рядки із кришталевими нотками органічної енергії-сили, які важко
читати, не перейшовши у спів-танок із гітаро., лірою чи кобзою у руках:
* * *
Цей темний морок зусібіч…
І так бракує сонця й свіч…
І так бракує висоти…
А ще чомусь не поруч ти…
А ще улесливості бич…
Фальшиві маски слів, облич…
І прогинання тих, що поруч…
І влада вже не влада – покруч…
… Я не плазую, не повзу,
Мене не зігнеш, як лозу…
Натхненним словом захищусь…
Згораю…
Падаю…
Свічусь…
А залишити пісню для поета, яка би стала народною – найвища міра його
потрібності як «медіума історії» в світлій і прохолодній вічності.
Ви маєте такий шанс.
А це вже ого-го для поета...
* * *
Аналізувати вірші із цієї книжки, звичайно, можна до безконечності.
Але чи не краще благословенно відкрити і прочитати, бажано вголос,
бажано у товаристві споріднених.
Не можу не подякувати Авторові за рядки, присвячені мені... Буду старатися бути достойним похвали жінки-поета, поета-жінки.
Бажаю світлого і дзвінкого, теплого відлуння Вашої талановитої лірики у небайдужих до неба на землі і Землі у небі душах.
|