(В основу поеми лягла легенда про Залізну Маску - нібито брата
близнюка Людовіка XIV; за мотивами роману А. Дюма «Віконт де
Бражелон»)
Частина 1. Кара без вини
Не знаю я, за що страждаю тут, І чим я провинився перед світом. За що приймаю це ярмо спокут У час, коли би міг життю радіти?
Не відаю, який за мною гріх Примарою розплати всюди ходить. Ще у дитинстві я помер для всіх – Для себе, для людей, і для свободи.
Воскрес я у в’язниці, як у сні, Не вічний він – я думав, – як і горе. Та міцно спиться по сей день мені. Яка ж ти зла, моєї долі зоре!
І не розкаже ні одна душа, Хто я і звідки, і за що караюсь! І невідомість, як удар ножа, Мене скосила, і нема їй краю…
В свої літа, веселі, молоді Валяюсь я в тюрмі гнилим підпалком. І не злічити на душі слідів Від сліз безсилля, що лилися змалку.
Не знав я ні кохання, ні добра, Ні радостей простих і безтурботних. І день за днем я при житті вмирав, Конаючи від болю і скорботи.
Я волю бачив тільки в дивних снах, Тоді летів пліч-о-пліч я із вітром, І в юну душу не вкрадався страх Упасти чи від сонця обгоріти.
Але бажати цього наяву Ні в слові, ні в думках не маю права! За примхою чужою я живу, Для ляльковода я жива забава!
Хай інші люблять і радіють… Хай! А я в ганебнім попелі зітлію, І схороню життя свого розмай, Гірку зневіру і хитку надію.
Хай думають усі, що я помер,
Лиш привид мій блукає у в’язниці, Лякаючи там ще живих химер – Забутий, безіменний і безлиций…
Частина 2. Примирення із долею Я часто думав про своє життя, Бо думати – моя єдина справа, І озивалась жалібним виттям В душі печаль, коли я кликав правду. Втомившись від тяжких безплідних дум, Я з долею своєю примирився, Благословив жертовністю біду, Ріку душі я дав скувати кризі. Чи варто відрікатись від вини, Бажати волі пристрасно і дико, Просити у свободі благ земних, Як чисте небо не почує крику? Блукати у імлі чужих нещасть, Погрузнути по горло у пороках, В інтригах коротати цінний час, І пити божевілля лжепророків? Я звик до тиші – ось моя сім’я, І товариство вірне, серцю миле. А в мріях заборонених – не я, А лиш чиєсь чуже зухвале тіло. Довічний спокій, в серці – пустота, Закляклі мрії, кам’яна тривога… Молитва щира не торкне уста, Бо ця душа не знає навіть Бога. Тюремник свіжі квіти принесе, Поставить мовчки в старовинну вазу. Крізь грати світло зазирне косе, Вплете у смуток безголосі фрази. Хіба ще треба серцю більших благ, Ніж вічний спокій вдалині від світу, Очам – крім світла, тілу – крім тепла, Ну, а душі – крім запашного цвіту? То хто ж я? – не злочинець, а святий? – Якого стережуть і доглядають Для чогось… для найвищої мети – Для пекла на землі, чи в небі – раю?! О, я не хочу думати про те! Не хочу знать ні правди, ні омани! Хай квіти волі снігом замете, Байдужості рубець замінить рану…
Частина 3. Воскресіння надії До всього можна звикнути, на жаль, І навіть до самотності гнилої. На втіху обернув свою печаль, Був певен – не торкнуть мого покою. Та раптом серед тиші вдарив грім, Заглянув дивний гість тоді до мене, Розвіяв у душі гіркотний дим, І серце змусив битися шалено. І він сказав, – о, як можливо це! – Вогонь горів у кожнім його слові – Що я і мій король – одне лице, Сказав, що королівської я крові! Він довго запевняв, що друг мені, Що звільнить від марудної спокути. Всі блага він оспівував земні, І волю обіцяв мені вернути. Я сумнівався, але все ж сказав, Що я щасливий, і мені не треба Ні радощів людських, ні злих забав, Ні тронів на землі, ні ласки неба. Та все ж він був умілий на слова, І, мабуть, говорив таки відверто. Той голос рани медом поливав, І душу врятував мою від смерті. Я здався… Я утік із ним з тюрми, Все було так таємно і красиво, І я кохав щемливо кожну мить, Що наближала нездійсненне диво. О, так! Я хочу вийти із пітьми, І стати переможцем цього бою, О Боже, молитви мої прийми! Свободою я рани всі загою! Я славою у серці біль втоплю, Криваві сльози осушу промінням Своєї правди, і пітьму облуд Осяє справедливості пломіння! О, вартий цей тріумф усіх страждань, Всіх мук і невідомості гіркої! Яка тонка сліпої долі грань! – Я – вже не в’язень, я – свободи воїн!
Частина 4. Падіння із сонця На трон чужий мій друг мене возвів. Мій добрий геній слова не порушив. Надій моїх мільйони кораблів Опісля бурі досягнули суші. І був тоді я в ролі короля Держави, наймогутнішої в світі, На місці того, хто своїм ім’ям Затьмарив сонце у його зеніті. Та тільки день… Розлився гнів небес, Захмаривши мою щасливу днину! Бо істинний король з пітьми воскрес, Мене ж, натомість, у безодню скинув… Бо він король. Він – сонце на землі, А я – ніхто! Я тільки тінь безлика! Я впав із сонця… Жаль, що не згорів, Що народився на пекельне лихо! І наді мною посміялись всі – Паяци в рясах і кати в коронах. І згодував пліткам жорстокий світ Мої пориви до життя і трону. Мене відвезли геть, і у тюрмі Наділи на лице залізну маску, Щоб не узрів ніхто вже образ мій, Не прийнятий людьми, забутий часом. Я б розум божевіллям задушив, О доле зла! Та він живе, розбитий… Навіщо ти дозволила душі Нектар чужий наївно так надпити, Торкнутися до чуда, до зірок, А потім впасти в небуття глибоке?! В якого бога вірив злий пророк, Що так навіщував мені жорстоко?! О ні, я кари більшої не ждав, Не уявляв ганебнішої ролі, Та крила піднесла мені біда, Вони ж зламались у польоті, кволі. Навіщо ж я побачив рай земний, Відчув спокусу влади і пошани? Я знову злочин без вини вчинив, І знову повернувся у кайдани…
Частина 5. Жорстока п’єса О, доля – це поганий сценарист! – Складає для людей жорстокі п’єси! Абсурдним темам віддає свій хист, Невинних ріже, а ганебним лестить. Який мудрець зуміє відмести Добро від зла, а зерна – від полови? Який суддя владнає спір пустий Сліпого вчинку і хиткого слова? Що є свобода? – тільки суєта! Вмістилище оман, сумнівних істин! Промчаться, як вітри, земні літа, Залишивши усі думки без змісту. Хто скаже, де тріумф, а де провал? Що краще – затухати чи горіти? Якими б не були земні жнива, На всіх чекає смерть у цьому світі. То ж знайте, я – забутий син і брат, Без права на ім’я і на обличчя. Ні правди вже не хочу, ні добра, Лиш кожну мить я слізно вічність кличу. Мене чекав печальний епілог, І драму не змінити цю прокляту! Життя – це гра. Хай хтось на сцені – бог, Мені ж яскраву роль замінять грати. Я всіх прощаю, бо усі ляльки На службі у черствого ляльковода. Всі жертви – і пани, і бідняки – Поламані гілки людського роду. Хтось мучиться на волі від гріхів, Шукає то загибелі, то Бога, Хтось пекло при житті пройти зумів, А я в неволі вільний від усього! Я вільний від земної боротьби, Від пошуків того, що не існує. В чеканні потойбічної доби Моя душа не квилить більше всує. Ця сповідь в’язня вже дійшла межі. Мовчання – відпер мій сенс єдиний. Залізна маска на моїй душі – Її вже ні для кого я не скину…
|