Частина 5. Гостини у смерті
Померла для живих душа моя,
Згубилась у безплідному шуканні.
У тіло не вертається ніяк,
В безодню забуття невпинно кане.
Ким тільки, бідолашна, не була,
Всі маски переміряла, всі ролі,
Заходила вогнем в чужі тіла,
Боролася і падала з престолів.
Жебрачкою сиділа край доріг,
За правду животіла у темниці,
У чистий храм впускала зло і гріх,
У дзеркалі думок міняла лиця.
Як істину збагнути їй сповна,
Щоб вирватись з цієї круговерті?
Як розпізнати доленосний знак,
І не боятись ні життя, ні смерті?
А що є смертю – чи тілесний тлін
Чи при житті загибель від скорботи?
Відчувши муки пекла на землі,
Чи стане за земне душа боротись?
То Рай чи Рим? – то істина чи фальш?
Вінок лавровий чи вінець незримий?
Мовчання. Крик. Вагання. Відчай. Жаль.
Будь проклятий облудний шлях до Риму!
Вже так багато витрачено слів,
Із болем перетерто вічні теми.
Здається все ж – рукопис мій зітлів.
Не сказано нічого. Все даремно.
Забудь про Рим. Він світить не тобі,
Лиш сяйвом міражів пекуче ранить.
Забудь про рай, бо він не для рабів,
А люди – всі раби гріха й омани.
І музу, мов на плаху я веду.
Човняр уже чекає біля Стіксу.
В сміття кидаю перестиглість дум.
У цьому сні мені уже затісно!
Пізнання плід (насправді він гіркий!)
Зухвало довелося надкусити.
Мій шлях у ніч звели чужі гріхи,
Та вдалині колоситься ще жито…
Частина 6. Невічне місто
О, душе окаянна, час настав
Прокинутись, допоки ще не пізно!
Ще мить – і спокій або пекло, та…
Вже винесла Феміда вирок грізний!
Схопили душу грубі вартові,
І в Рим везуть у клітці, як рабиню.
В вінку троянд, розквітлих на крові,
Для натовпу вона – рабів богиня.
Рабів, яких жорстокий Колізей
Кидав боротись із гріхами світу,
Спокуси-звірі – вороги людей,
Під оплески роззяв ідуть на битву.
А мудреці, освічені мужі,
Що постулати для держав писали? –
Не чули за знаннями глас душі,
Безжальне часто розуму кресало.
О, гордий Рим! – Вершина всіх вершин,
Перлина у смарагдовій оправі!
Віками долю світу він вершив –
Твердиня перемог, арена слави,
Театр інтриг і вишуканих зрад,
Шляхетних злочинів і лжеспокути,
Красивого безумства маскарад,
Свободи драма, де всі ролі – пута…
О вічний Риме, скільки ще перлин
У Всесвіті народиться й загине?
Прийде пора, і за веління злим
Знамено упаде твоє орлине…
Не вічний ти… а вічний тільки час…
О, відпусти п’янких ілюзій бранку!
Хай згине від гріховних метастаз,
Хай вітер розмете її останки.
І кане в Лету ця палка душа,
Втішаючись вином самообману.
Між снами вже утрачена межа.
Чи є ще береги за цим туманом?!
Чи є ще світ без фальші, без огид,
Без протиріч, що душу рвуть надвоє?
Набриднув цей «едем», і світ набрид,
Лягли тавром печалі невигойним…
Частина 7. Пробудження в едемі
І раптом все змінилось навкруги –
Чи сон скінчився чи таки померла
Душа, знайшовши райські береги,
Намисто болю замінили перли.
Чи на арені мужньо полягла,
Чи скарана судом за непокору –
Сповна свою розплату допила,
Але звільнилась від страждань і горя.
Перенеслась із Риму в дивний сад,
І відчуття, донині невідоме,
Від жаху пробудило… А краса
Забрала смуток і прогнала втому.
І юна муза, вирвавшись із пут,
Побігла жваво по духмяних травах,
У джерелі омилася від смут,
Убралася в довершеність яскраву.
Життєвих мук щасливий епілог
Знайшли ми у долинах веселкових.
І над усім витав єдиний Бог –
Бог істини і чистої любові.
І звідала душа, що рай – у ній,
Пройшовши крізь страждання і омани.
Якщо це сон – то кращий з-поміж снів!
Хай він триває вічно, хай дурманить!
Не кожному під силу при житті
Пізнати світ і розумом, і серцем,
А полюбити щиро – поготів,
Любов’ю мудрості та милосердя.
Тому, хто бачив пекло і едем,
Не зрадивши добру, торкнувся злого –
Дано збагнути дивину людей,
І віднайти в собі живого Бога.
І дух зміцнити вірою в добро,
У досконалість кожної краплини.
Хай світ не вічний, та допоки кров
Гаряча – буду жити, не загину!
У круговерті боротьби і чвар,
Є істина, дорожча діамантів:
Життя людини – найцінніший дар,
Любити світ – найбільший із талантів!