Частина 3. Оргії на Парнасі
Від цих думок наснився сон мені,
Немов душа звільнилася від тіла.
Сховавшись в міражах від сірих днів,
Крізь хмари на Парнас вона летіла.
Плоди там, – кажуть мудрі, – не ростуть,
А тільки квіти з диво-ароматом.
Поезії ж бо безкорисна суть,
Її жерці не золотом багаті.
І думала душа – на тій горі
Стражденну музу випустить на волю!
Але в раю буяв повсюди гріх,
Від бур’янів стояв отруйний сморід.
Куди поділась істина краси,
І обрані митці, що гідні лаврів?
Затьмарили Парнас лихі часи,
Бо кояться на нім недобрі справи!
І сіють нині там, і вправно жнуть,
Впрягли в орало бідного Пегаса,
Як урожай, мистецтво продають,
Бездарністю і злом годують маси.
Там замість муз – розпусниці нагі,
А замість Феба – напівбог фальшивий.
І п’ють там не хмільний нектар богів –
Дешеві вина і огидне пиво!
Уже спускався вечір на Парнас,
Робітники і діви безсоромні
Збирались біля «Феба» – оргій час!
У келихах іскрилася гріховність.
І хлопнув у долоні бог мистецтв,
Умить з’явилось мавп веселе стадо.
Він усміхнувсь, як люблячий отець,
І лаврами вінчати став громаду.
І жодну з мавп вінком не обділив,
А їх приперла сила, ще й силенна!
І всі майстри у спогляданні див…
Видовищем ганьби зайняли сцену.
У німоті душилися слова –
Душа моя у розуму питала –
Де справжній бог? Де істинні дива?
А може, люди і його продали…
Частина 4. Занедбаний Олімп
Із мого сну Парнас раптово зник,
Рожева Еос усміхнулась мило.
Мотивами небесної струни
В душі спросоння муза лопотіла.
«Капризна музо, – мовила душа, –
Коли не доля на Парнасі жити,
Божественний Олімп – для тебе шанс,
Ти юна і краса твоя неспита.
Навіщо нам обом турботи ці?
Тебе, як скарб, богам я подарую.
Віднині весели своїх творців,
А я не буду мучитися всує».
І вмить у сні моїм постав Олімп
У шатах стародавньої діброви.
Ранкові небеса пронизав грім,
Стулили хмари враз сердиті брови.
Це сам Юпітер, нині злий, мабуть.
Та де ж його палац – усе в руїнах!
Повзучі гади сад богів гризуть,
І мохом поросли старезні стіни.
За стінами всю ніч шумів бенкет,
Столи ламались від облуд всіляких.
Там жадібно ковтали все бридке,
До ранку ж утомилися пияки…
І скрізь лежали биті черепки,
Боги з похмілля дулись і стогнали.
Забави в них огидніші людських!
Такі отут краса і досконалість!
Душа немов застигла, приросла
Корінням жаху до свого видіння.
І гласом нерозгаданих послань
Віщують лихо мервоокі тіні.
Озвався хтось: «Ми зовсім не боги,
А зборище п’яниць і дармоїдів.
В наш ниций рай приходимо з могил,
Бо шлях життя страшніший від Аїду.
Боги тепер у мармурі живуть,
А музи в душах віднайшли розплату.
Твоя ж отут скінчиться смертю путь,
Бо забагато ти хотіла знати!»
Далі буде...
|