В античному саду гріхи доспіли,

Їх жадібно збирав голодний люд.

Плодами зваб втішалось кожне тіло,

А душі мерли від отруйних пут.

Тим оргіям земним боги раділи,

Плануючи усім жахливий суд.

Та люди і донині не прозріли,

І п’ють із чаші зла солодкий бруд.

А мудрість у лахмітті самозречень

Жебрачкою блукала по світах.

Приходила невчасно й недоречно,

Цнотливістю бентежила невдах,

Хоч гріла віра їй кістки старечі,

Неправдою заріс камінний шлях.

Яким ходили воїни й народи.

Шукали люди у чужих слідах –

Хто істини, а хто – винагороди.

Та всі перетворилися у прах,

На ньому протиріччя щедро родять,

А правда – у колючих бур’янах,

І лютий меч скосив зерно свободи.

Збивала мудрість ноги об ганьбу,

І руки в жилах від безсилля мліли…

Олімп давно про неї вже забув,

А смертні, від жорстокості сп’янілі,

Продовжували марну боротьбу.

Тьмяніла правда перед культом сили.

Тьмяніла правда перед культом сили,

Бо люд кумирів обирає сам.

Гріхи йому молитви шепотіли,

Спокуси будували скверний храм.

Статут природи – основне мірило

Канонів диких і абсурдних драм.

І навіть мудрі божевілля пили,

Вихлюпуючи відчай із пера.

Жерці розпусти моляться порокам,

Олтар гріхів огидою пропах.

У воїнів – боги завжди жорстокі,

Їх образи таять величний жах.

За покликом безумних лжепророків

Несла у бій жадоба чорний стяг.

Несла у бій жадоба чорний стяг,

Бо з волі Зевса – грізного тирана –

Програли у божественних боях

Атлант і Прометей – боги-титани.

Один тримає небо на плечах,

Страждає у невидимих кайданах.

А іншого карає хижий птах,

Сльозами людства кровоточить рана.

Якщо немає правди між богів,

То як можливо людям жити в мирі?

Хто розгадає суть священних слів?

Чи є спасіння у сумнівній вірі?

За відданість дарують лютий гнів

Їх ідоли, в гордині скам’янілі.

Їх ідоли, в гордині скам’янілі,

Насититись безумством не могли.

В людей у жилах пристрасті кипіли,

Чесноти вкрила пелена імли.

Як точать черви цвіт невинно-білий,

Що вже не знає дотику бджоли –

Пороки юні душі полонили,

А мудрість не діждалася хвали.

Щасливий той, хто розумом убогий,

Хто по тернистих не ходив стежках,

Шукаючи до істини дороги.

Щасливі ті, хто у чужих гріхах

Трагічного не бачать епілогу,

Не чують неминучий смертний крах.

Не чують неминучий смертний крах

Раби і дурні, що нагі душею,

У долі не благають більших благ.

У корені зав’ялились ідеї.

І дух свободи у ярмі зачах,

Дістала кривда дорогі трофеї,

І золото – ціна усіх звитяг –

Бездарний автор злої епопеї.

Щасливий той, хто істини не знав,

Кому жорстока правда не боліла,

Хто шмат черствий у спокої жував,

Хто розум не виплакував чорнилом.

Бо не мінявся світовий устав,

А мудрість все жебрачкою ходила…

А мудрість все жебрачкою ходила

Туди, де ткалось плетиво спокус,

Де в голоді марнів Пегас безкрилий,

Поети скніли на могилах муз,

Де мрії нездійсненні миготіли,

Де місяця ріжок у сонце вгруз,

Де кров’ю заплямоване світило

Пекельно рвало піднебесний шлюз.

Хотіла мудрість стати молодою,

Про щастя ворожити на зірках,

Скорити світ граційною ходою,

Забути назавжди про біль і страх…

Та люд її залишив поза грою –

Буяла дикість у гнилих серцях.

Буяла дикість у гнилих серцях,

Розбещених у розкоші та блуді,

Кривавий Колізей збирав аншлаг –

За злочини юрбу ніхто не судить.

Анархія жадоби і розваг

Свавільно-ницо панувала всюди,

В прекрасних нестаріючих садах,

Отруйним бур’яном зросли облуди.

Бо світ пішов дорогою гріха,

І рухається в прірву без упину.

О доля, людства – пафосно-лиха!

Джерела правди, чисті та дитинні,

Замулює гординя і пиха.

Але життя людське – лише піщина.

Але життя людське – лише піщина

У хаосі космічної води.

На дно небес ведуть земні вершини,

І байдуже – летіти, чи повзти.

Людьми керують поклики тваринні,

Їх манять заборонені плоди.

Нікчемна перед Всесвітом людина,

Хоч до богів рівнялася завжди.

Хто пише для людей дурні вистави,

І як змінити їх абсурдний хід?

Для когось цілий світ – лише забава.

Його жадоба, ненависть і хіть,

Звитяга, велич, боротьба і слава –

Трагічна метушня, комічна мить…

10.

Трагічна метушня, комічна мить –

О, скільки в неї вкладено нектару,

Натхнення, і отрути, що п’янить,

Вина і крові, злочинів і кари!

Земних ілюзій нерозривну сіть

Майстерно зав’язав Олімп захмарний.

Жага протесту в німоті кричить,

Та утекти з цього полону марно.

Між днем і ніччю невідчутна грань,

Добро і зло злилися воєдино,

Набуло щастя кольору страждань.

Немає в тім ні честі, ні провини –

Душа – до зір, а тіло – до бажань…

Статут природи буде завжди чинним.

11.

Статут природи буде завжди чинним,

Його табу – солодшими за мед.

В багнюку розкидаються перлини,

Гучні пророки ждуть своїх комет.

Феміда ж не помилує невинних.

Сліпа вона, та чує дзвін монет.

Плете Арахна жертвам павутину,

І сходяться пороки на бенкет.

Мінялись імператори й герої,

Сріблили зорі сивину століть,

Та час на тілі людства ран не гоїть.

Нутро його, загноєне, болить.

Вкарбований інстинктами у крові,

Божественний рукопис не згорить.

12.

Божественний рукопис не згорить,

Зникають лиш переклади і форми.

Він увібрав безумство лихоліть,

Нащадкам передавши сталі норми.

Коли краса приховує огидь,

І грація наслідує потворність,

Буяє гордість, а сумління спить,

Сплітаються у душах біле й чорне –

Тоді приходить процвітанню край,

І падають держави на коліна,

Пекельним терном заростає рай,

Отрутою стають солодкі вина,

Панує ненаситність хижих зграй,

А створене людиною – загине.

13.

А створене людиною – загине.

Якщо не буде миру і добра,

Бо юні насолоди швидкоплинні,

А мудрість завжди бідна і стара.

Цей вічний маскарад ніхто не спинить,

Та може бути чесною ця гра,

Щоб ніж підступний не всадила в спину

Ганьба поразок і огида зрад.

Яскраві маски і вбрання строкаті

Закрили душі, як залізний щит.

Царі, паяци, генії, солдати! –

Усім гріхів напитися кортить!

Та все на світі вимагає плати,

Довівши долю до могильних плит.

14.

Довівши долю до могильних плит,

Заміють і тріумфи, і поразки.

Хто в долі був не раб, а фаворит,

Той навіть смерть перехитрити ласий.

Потік бажань приречених бурлить,

В передчутті смертельного екстазу,

Але пітьма миліша за блакить,

Коли єство людини гріх уразить.

Людська душа – це амфора без дна,

І скільки б каяття туди не лили,

Бажання не втамуються сповна.

Солодкий біль несуть отруйні стріли.

Шалено розродилася весна –

В античному саду гріхи доспіли.