Жила на острові
Любов…
Купалась в
сонячнім промінні,
Чарівну пісню
знов і знов
На флейті
награвала вміло.
Та раптом сталася
біда –
Став острів той
іти під воду.
Любов зробилася
бліда –
Без неї не
прожить народам.
Аж раптом бачить
– корабель,
На ньому пропливала
Гордість.
«Спасенна, -
думає, - тепер.
Мене сестра не
кине зроду».
Та відказала
Гордість їй:
«Мені й самій
жить непогано.
На березі ти ще
постій,
Хай інший хтось
тебе спасає».
Тут корабель іще
один
З’явивсь на обрії вечірнім.
«Моє прохання не
відкинь,
З біди цієї
визволь нині».
Аж тут озвалася
Печаль
(Вона в судні бо
пропливала):
«Мені тебе,
Любове, жаль,
Та там де я, тебе
немає.»
«Невже прийшов
мені кінець,
І не врятуюся я
нині?»
Лишивсь маленький
острівець,
Вода його ось-ось
поглине.
Аж раптом
підпливає човен
Дідусь у ньому
веслярем.
«Врятуй»,- Любов
до нього мовить.
«Сідай, онучко,
без проблем».
«Та як же звать
тебе?» – питає
Любов у сивого дідка.
«Колись,онучко,усе
взнаєш», -
Їй відповідь була
така.
Дідок поплив,
Любов лишивши
В країні гарній,
чарівній.
І у нічній
таємній тиші
Почувся з неба
голос Їй.
«Ім’я ти
хочеш знати того,
Хто із біди
страшної спас?
Тож пам’ятай завжди, Любове,
Твоїм рятівником
був Час».
І, дійсно, так в
житті буває
І до сьогодні
серед нас.
Коли Любов немов
зникає,
В серця її вертає
Час.
|