Привіт, мій маленький журавлику!

Мені дуже сподобався твій лист. Твій журавлик. І я вирішила, що ми обов’язково помандруємо з тобою на Журавлину гору, яка знаходиться у протилежному від мене куточку Беневенто, там де пролягає дорога на Авеліно (місто 60 км від Беневенто). Я щоразу задивляюся на неї з високої виноградної гори господарів,  вона навпроти їхньої хати. Ця гора приваблює позір чимось особливо теплим і ніжним. Можливо, це почуття материнства і батьківства, яке ще незрозуміле тобі. А може це вабить доброта. Споконвіків журавель – птах життя, добра і продовження роду. Шанують, люблять і бережуть тут цього птаха, так як і у нас на Україні. Лиш сину, на Україні є багато журавлиних гнізд і літом чи весною ти обов’язково зустрінеш журавлика в полі, чи в гніздечку, а тут його не побачиш. Що сталося? Чому не літає журавлик у цьому краю? І коли повернеться він на свою гору, що називається Чіконья, тобто Журавель.

Наша мандрівка  завертає у сиву-сиву далеч, у ту сивеньку пору, коли наші гори уміли говорити. Чіконья не була дуже балакучою, вона більше слухала, прислуховувалася до гірських та людських розмов. Те, що на цій горі живуть дуже великі, добрі і працьовиті птахи, знали усі, та ніхто не бачив їх.

– Чому, Чіконьє, ти ховаєш від нас своїх птахів? – допитувалися гори. – Чому ти не випускаєш їх на волю?

– Мої птахи вільні, – відповіла Чіконья, – лиш у цьому краю, у цьому небі сталася страшна історія, яка залишила велику пляму горя на наших пташиних крилах.

– Розкажи нам, - просили гори.

– Розкажи нам, – вклонялися люди.

Уперше за довгі роки Чіконья заговорила і понесла правду про той серпневий день сивої далечини…

На Журавлиній горі клекотало життя і кожне народжене дитя приносило стільки радості і потіхи, що ними заповнювався весь світ. Люди знали, що це журавлі приносять їм радість життя, берегли цих птахів, шукали їх у синьому небі і раділи, коли бачили, кликали у свою домівку.

Та, сину-синочку, на землі, яка дає життя і добро, поряд ходить зло і викорінити його дуже важко (воно ще давніше цієї сивої правди). Отож на цій землі жила зла відьма Каттіверія. Дуже вродлива була і зваблива. У неї закохався гарний і добрий юнак Донато. Закохався і не знав, що лукавить із ним, що ненавидить люто.

Одного серпневого ранку вони удвох сиділи на березі озера. Донато признався, що кохає Каттіверію і попросив її руки Якраз у ту пору в небі кружляли весільний танок журавлі: журавлик Аріа і журавка Веллуто. Донато задивився на журавлину пару:

– Я хочу потанцювати з тобою, як вони! – юнак тягнув-кликав її.

Та вона шарпнула руку і розлютилася.

А Донато зірвався з місця, розчинив свій погляд у небі і так щиро втішався, радів пташиному щастю. Він біг за ними і вітав-вітав. Здавалось, що у цю мить танцює і веселиться усе на світі, усе сповито білими крилами щастя

– Щастя! Фелічіта! – кричав Донато, - Каттіверіє, поглянь, це фелічіта.

Весільна пара повела гостей на Чіконью і Донато спам’ятався, що забіг далеко від озера і подумав собі:

– Чому Каттіверія не побігла зі мною? Це так красиво вітати чиєсь щастя.

А відьму мучила злість, вона не пробачила Донато, що він не залишився біля неї, а побіг за журавлями. Злість розпирала груди, наливала ненавистю очі. «Проміняв мене, таку вродливу, на якихось журавлів» – стукотіло в голові. І зла Каттіверія вирішила осліпити хлопця. «Тепер він буде тільки біля мене!» - втішалася.

Минув рік. Дуже важкий для Донато. Він учився ходити, працювати і бачити без очей. І знову одного серпневого ранку він прийшов просити руки Каттіверії. Вона, як завше, мовчала. А небо говорило крилами і журавлиними «кру-кру». І знову Донато, забувши про все, летів поміж гори, вітаючи журавлів, які вінчали свої долі.

– Каттіверіє, я хочу щоб ми х тобою так як вони закружляли – кликав Донато.

Розлютилася ще гірше Каттіверія. І забрала слух у молодого хлопця.

Гірко людині без очей, а без слуху - то страшна гіркота. Донато не розумів за що його так гірко покарано, не розумів як далі жити і вирішив піти на гору Чіконья запитати мудрих і добрих птахів.

На гору далека дорога зрячому, а сліпому удесятеро дальша. Гірка ця дорога чую чому, а глухому – у стократ важче. Та Донато ніхто і ніщо не могли зупинити. Цілий рік дерся юнак на височезну гору і, нарешті, одного серпневого ранку його приголубили, обвили тисячі білих крилець – це був весільний вальс. Він рукав торкав журавлині крила і кричав: – Фелічіта!

А небо повторювало юначі слова:

–Ф е л і  ч і т а!

Ой, розлютилася Каттіверія, зачувши радість Донато. І помстилася люта відьа молодому хлопцю, забравши у нього голос.

– Чому? – перепитував сам себе Донато, - Чому мені така кара?

Та ніхто не міг почути його, ніхто не міг відповісти йому, бо юнак був і глухий, і німий, і незрячий.

Зажурилась Журавлина гора, заплакала слізно, впала в тугу. Розумів король Журавель, що цього не можна робити, бо розсіється туга по всій землі, закликав до себе мудреців і радників. Та ніхто не знав, що діяти.

Король мав семеро синів та  одну-єдину донечку Флорідо. Одного разу позліталися до нього сина:

– Тату, наша сестричка Флорідо покохала Донато, попроси небо, щоб дозволило їй стати людиною і допомогти Донато.

– Флорідо, це правда? – перепитав король.

– Так, татечку, - мовила Журавка.

Ці слова були як грім для вбитого горем батька, він бо знав, що за це перетворення небо забере когось із них.

– Я не можу, дитино, – заридав батько.

– Ви мусите, батьку, - наполягала Флорідо, - я ніколи нічого не просила у Вас, зробіть цю ласку.

Якби ти знав, сину, як тяжко було батькові прийняти таке рішення. Він закрився, не їв, не пив лише благав небо: «Візьми мене натомість, благаю!»

Флорідо стала найвродливішою дівчиною на землі і подарувала Донато щире віддане кохання. У ньому він був зрячий, чуючий і балакучий. Це було щастя, дитино!

Та не забуваймо, що поряд жила зла відьма Каттіверія, яка переслідувала Донато. І коли у сім’ї Донато і Флорідо повинен був з’явитися первісток відьма задумала зле.

У той день небо танцювало журавлиними крильми. Сім славних братів-журавликів несли у своїх дзьобах маленьке немовлятко сестрі Флориді. Батько Король гордовито запрошував усіх журавликів на Христини. Радість витала у цьому краю від неба до землі, люди здивовано споглядали диво.

Раптом небо розвали стріли: одна влучила у серце старшого брата, друга – у груди середульшого, третя – у плечі наймолодшого. Король застогнав: «Чого вони, а не я?…» а три красені-царевичі а з ними і маленьке немовлятко падали додолу. Спантеличені і перелякані четверо братів хапали дзьобами поранених, що стрімголов летіли донизу, а один із них тримав – спасав маленького хлопчика, котрий верещав зі страху. Над самісінькою землею брати притримали журавликів та немовлятко. Хлопчик був живий, лише дуже переляканий. А три брати – три красені журавлі лежали мертві на зеленій травичці.

– Хто це зробив? – бідкалися всі. – Чому?

Ніхто не міг зрозуміти, лише зла Каттіверія реготала на березі озера. Регіт був такий бридкий, що слинява летіла на осине гніздо, яке було поруч. А оси не прощають зазіхань на їхню домівку. Напали вони на Каттіверію, а три оси залетіли у рот, коли вона кричала з болю, і вкусили усередині. Каттіверія захарчала, кричати не могла - втратила голос, очі залилися кров’ю – бачити не могла, а вуха заповнив такий страшний шум, який розривав її. Така страшна смерть прийшла до злої відьми, бо ворожити вже не могла – була сліпа, глуха і німа.

У ту мить знялося відьмине прокляття, яке зависло над Донато. Та горе журавлів було таке велике, що він не помітив цього. Донато міцно тримав на руку свою дружину Флорідо, котра гірко побивалася за братами. Пов’язали тоді, сину, усі журавлики чорні тужливі стрічки на свої крила – жалобу за братами.

Від того часу пролетіло багато днів і років та журавлі і до нині не можуть скинути свою тугу, бо живуть на землі ще злі каттіверії. Вони мають інші імена, а зло творять однаково.

Кажуть, що Донато і Флорідо побудували собі хатинку у наших Карпатах і поселилися туди. Цілком можливо. Бо по-різному переповідають легенду Поляни Кохання. Можливо, це та журавлина правда, яку перекрутили за багато-багато років. Не знаю, дитино. Та знаю, що відтоді журавлі покинули цей край і прилітають вити гнізда і народжувати діточок у наших українських садах. А потім, подорослівши, повертаються на гору Чіконья. Глянь, вони летять!

Аж раптом якийсь хлопчик зірвався з місця і полетів за ними викрикуючи:

– Фелічіча! Щастя!

– Це син Донато і Флорідо. А звати його Бонта, тобто Добро.

Щасти тобі, мій кароокий Журавлику!

Беневенто, серпень 2002

Листи синові або легенди Неаполітанських гір. – Таля, 2006, с.32-37

Ілюстрації - художника Богдана Пилипіва