Гриця несло додому як на крилах. Зараз, він обійме свою найкращу в світі Галю і любов допоможе їм забути всі образи, все лихе, що було в їхньому подружньому житті! Та Галя думала геть про інше. Її здушила досада коли побачила, що Гриць іде додому тверезий. Раніше вона досадувала, злилася, не знала що робити, коли чоловік з’являвся п’яніший горілки. Але тепер, коли в її житті з’явився Петро, Гриць перестав для Галі існувати. Єдине, що їй треба було від чоловіка, аби той поставив свій підпис на документах. Галя вирішила, що хата буде їй і дитині, натомість вона відмовиться від аліментів. «Так буде по-чесному», – міркувала жінка.

І ось тепер, коли вже всі документи готові і Грицеві залишалось п’яною рукою поставити  в потрібному місці карлючку, благовірний за розум, чи що, взявся? Ну хіба не напасть?! Але коли Гриць зайшов у двір, Галя посміхалась до нього – хтиво так, як посміхається з біса хитра молодиця, котра задумала заманити чоловіка в свої сіті і покористати з нього. Та Гриць не помітив хитрого проблиску її очей, ним володіло кохання.

– Ти сьогодні як сонечко в мене, – ласкаво обізвалася Галя до чоловіка, – зголоднів, либонь? Пішли, дізнаєшся, що в мене на вечерю.

На вечерю була смажена курка, картопля тушкована, варенички з сиром і сметаною.

Гриць здивувався такій щедрості.

– Хіба сьогодні свято?

– А хіба самому собі не можна зробити свято? – запитанням на запитання відповіла дружина. – Хіба ти не заробив доброї вечері?

Грицеві трохи ніяково стало від таких жінчиних слів, знав же він свої гріхи, та ще й недавнії…

– Слухай, Грицю, тут така справа… – почала Галя, як тільки чоловік повечеряв. – Я ходила документи на хату оформлять, вже все гаразд, тільки тобі підписатися треба.

Грицеві знову стало соромно – геть він запустив усі домашні справи, куди воно годиться, щоб жінка ще й таким займалася? А Галі сказав:

– Ну то давай, підпишу...

За хвилину все було зроблено і Галя не тямила себе з радощів. Вдалося! Та ще й як просто – дива та й годі. Видить, є Бог на світі! Тільки не поділяв Всевишній її радості, журно дивився на Галю, як і тоді, коли перші Його творіння, скуштувавши забороненого плода, недолуго виправдовувались, звалюючи свою вину на інших – Адам на Єву, Єва – на змія… Бог Галі не придумував кари, бо милосердний ніколи не планував зла, але кара спостигла Галю сама, через багато літ. Коли хитрість виявилась, ображений Гриць зник із села. Казали, поїхав на заробітки на Північ, там і слід його загубився. А для Галі золоті часи настали – рай земний та й годі. Петро, якого вона привела в нову хату за хазяїна, горілки не пив, до роботи беручкий був. Доньки, маленької Наталі, не ображав. Що ще треба для жіночого щастя? За новим чоловіком Галя розквітла, як маківка польова. Тільки як привела Галя Петра в нову господу, теща сказала так:

– Як собі хочеш, а хата і все обійстя Наталчине. То її батько будував.

Молоді пропустили мимо вух материні слова. Та й хто там знає що чиїм буде? Наталя он ще в пісочку грається, а виросте – заміж вийде… Небагато пройшло часу, як народився у Галі з Петром синок, Василиком назвали. Петро душі не чаяв у дитині. Що малий було не захоче – те батько й зробить для нього. А щоб хто Василика хоч раз за непослух дубцем ляснув? Боже збав! Петро того і з’їсти ладен! Так само й Галя. Так і велося в цій сім’ї – Наталя зростала попелюшкою, робила все, що мати з вітчимом загадували – корову пасла, грядки полола. А Василик гуляв собі лугами-берегами. Поки й парубком став.

–       Ох, матимете ви лихо з цієї дитини… – не раз казала стара Ярина дочці й зятеві, поки була ще жива.

Але хто коли старих слухав!..

– Та, ти даси мені мотоцикла на вечір? – Василик тільки для годиться спитав батька, він взяв би мотоцикла і без його дозволу.

– Бери, атож, – Петро синові ніколи ні в чому не відмовляв. Та й для кого він все оце добро наживав? Наталя заміж вийшла, придане дали за нею, і гарне придане. Здарованих грошей вистачило молодим на будівництво хати, торік входини справили.

Василик сів за кермо новенького «Мінська», крутнув ручкою і тільки курява знялася. «Ех, якби «Ява», така як у Толика Заруби…» – задосадував парубок. Розігнавшись, Василик поставив «Мінчака» дибки прямо перед східцями клубу. Дівчата вереснули, кинулись навтьоки, зате парубки трюк оцінили схвально.

– Апарат! – з захопленням вигукнув Сашко Цапок. – Дай проїхать!

– Переб’єшся, – Василик поправив модну зачіску і поручкався з хлопцями, що стояли на східцях.

– Сьогодні гуляєм у Галатиному, дєвок візьмем, – поплескав Василика по плечу Толик Заруба. – Може, гонки влаштуємо? – скоса поглянув на «Мінчака».

– Цей «Мінчак» твою «Яву» обставить, – Василик чирикнув стильною запальничкою.

– Приколюєшся? – Толик блиснув золотою фіксою.

– Спорим? – Василик простяг долоню.

– На що?

– Бутель горілки.

– Гаразд, по руках.

– Щас завезем дєвок, бухло і закусь, хай накривають поляну…

Нічну тишу розітнуло тріскотіння, ревіння мотоциклетних двигунів, лункий і ніжний, зі срібними передзвонами дівочий сміх. Літня ніч, ніби блудниця зваблива всі принади свої злегка прикрила тонким полотном і посміхалася, і гаряче шепотіла щось на вухо всім, хто піддався її чарам. Від того туманилося в голові і солодко було, і весело. Галявина, куди приїхала компанія, вся залита місячним сяйвом. Легенький теплий вітерець ворушив листя, воно шурхотіло і здавалося, що ніби хтось невидимий бродить лісом. Але це можна почути, коли якимось побитом опинишся тут на самоті. Тепер ніч наповнили інші звуки, чимось схожі на зухвалий гомін солдат-чужинців, брязкання касок змішане з приглушеним тріскотінням мотоциклетних двигунів. Було помітно, що галявина ця окупована давно, либонь ще з тих пір, як пригріло сонечко і земля проростила зелень. Чорніла зола від багаття, то тут, то там валялися пляшки, все кругом витоптане. І ось черговий, так би мовити «артналіт». Шелест, тріск галуззя, гомін і ось уже спалахнуло багаття, освітило вродливі дівочі лиця, фарбу, нікельоване покриття деталей мотоциклів.

– То що, розімнемося? – підійшов до Василика Толик Заруба.

– Авжеж.

– Значить так. Об’їжджаєм лісок по колу, навипередки.

– Гаразд.

Гаркнули двигуни і двоє залізних коней, здибившись, пустились в голоп. Тільки замість тупотіння копит – ревіння і блискотіння фар, ніби якихось два чудовиська взялись гнатися один за одним. Ось уже вогники миготять далеко і тріскотіння майже не чути. Всі, хто був на галявині, спостерігали за тими вогниками, хоча хіба розбереш, хто кого обганяє. Хлопці сперечалися між собою, дослухаючись до різниці в звуках від роботи двигунів. Та ось, нарешті, перед самою галявиною писнули гальма «Яви» і цієї ж миті ніби велетенська тінь промайнула над Толиковою головою, загурчало, дзенькнуло… З усього розгону «Мінчак» врізався у хащі.

– Васько, живий?! – кинувся туди хтось із парубків.

Василик, на його велике щастя, відбувся лише тим, що пошкрябав обличчя, руки та поздирав коліна

– Та всьо нормально, пацани, – котрий раз повторював, коли йому допомогли вибратися з під мотоцикла. Хтось із сумки дістав води і горе-парубок умився. Те, що сталося, однак не завадило пиятиці. Коли випили по третій, Толик Заруба пообіцяв Василику допомогти з ремонтом мотоцикла. Хоча ремонтувати там, м’яко кажучи було вже нічого, а обіцянка п’яного – слова на вітер. Ходова геть зіпсована, хіба що двигун можна було продати по запчастинах, решта – металобрухт… Вже палали досвітні огні, як Василика, п’янющого, привіз на своїй «Яві» до хати Толик Заруба. Галя запримітила лишень, як мелькнув за рогом мотоцикл і вискочила на поріг.

– Чого вилупилась? – «привітав» синок матір. – Концерт тобі чи що?

– А де ж мотоцикл?

– В Караганді! – Василик відштовхнув матір і потупцяв у кімнату, так і не роздягаючись, бухнув на диван.

Пройшло ще кілька років. І сліду не залишилось від колишньої заможності Галі і Петра Насаденків – Василик усе перевів нанівець. Мотоцикл розбив, старенькі, але доглянуті, справні батькові «Жигулі» – теж.

Заощаджені гроші – пропали, пенсія – мізерна. А синок, відколи прийшов з армії, на роботу не ходив ще й дня. Мало не щодня пиячить у барі. Набере на борг, а Галя, як пенсію отримає, несе, розраховується. Спробуй тільки не розрахуватися – доведеться тоді шукати нічліг у сараї або на горищі. Петро боїться Василика як вогню і з горя спився.

– Ти знаєш… – не раз було каже чоловік Галі, – я його так боюся, як нікого в світі не боявся…

Одного дня Василик ледь не вбив батька, добре, що сусіди нагодилися.

Раз якось, виходячи з хати, Галя мигцем глянула в дзеркало. Зморшки покрили колись звабливе і біле личко її, з під хустки виглядає посічене, посивіле волосся. Прив’яла її врода, але геть ще не зів’яла. Стан, як і був, тоненький, груди пружні, високі. Хоч це на якийсь час втішило її жіноче серце, що так скучило за ласкою, добротою. За всим, що називають щастям. Щастя… Вона ганялась за ним усе життя. І ніби й догнала, спіймала, поселила в домі, якогось проклятого дня щастя прослизнуло між пальців, ніби пісок…

…Счастье что оно… Та же птица

Упустишь – и не поймаешь,

А в клетке ему томиться –

Тоже ведь не годится,

Трудно с ним, понимаешь, –

звучав по радіо давно знайомий мотив.

…Понимаешь, все еще будет…

«Що «будет»?», – гірко зітхнула Галя. Все хороше для неї вже пройшло, пройшло безповоротно і від усвідомлення цього пригнулися плечі, похилилась голівонька, руки – селянські, з порепаними долонями, безсило опустились. А душа нила і боліла, неспокійна була і тривожна, ніби сказати щось хоче, та не може. А за тисячі тисяч верстов звідси, в Сибіру несходимому холодні, важкі сніги покрили ледь помітний горбик, де вже покоїться тіло убієнного Григорія. Бандитський ніж обірвав життя не по літах постарілого чоловіка, котрий що Божого дня окручувався біля брудної пивнушки, єдиної в невеличкому тайговому селищі. Поховали Григорія за казенний кошт…