Пройшло три роки. Мала Маринка вже щебетушка, не нарадіється нею баба Ярина. Та тільки ж якби воно в сім’ї і між молодими гаразд. Гриць п’є, а Галя злигалася з Петром. Щось вони затівають... Ярина це серцем чула. Он Галя і папери якісь у скрині під замком держить, і ключі сховала десь так, що стара скільки не пробувала відшукати – дзуськи. Та й якби знайшла ті папери, що б там вичитала? Однаково нічого  не второпала б. Хіба що в піч жбурнула б. Хай горять к лихій годині! Вже перейшли в нову хату, повітку цього літа Гриць добудував. Тільки ж п’є ж безмірно, ніяк за розум не візьметься. А шкода хлопця, роботящий і не сварливий...

Того ранку на Гриців подив, жінка насипала йому борщу гаряченького, ще й півнячу ногу, котра стриміла з казана, поклала поряд в окрему миску. Тай обізвалась лагідненько, як обзивалась ще до весілля.

Щось звабливе Гриць вловив у її руках і по його тілу прокотилися давно не почувана солодка дрож. Він ніжно, але з силою пригорнув дружину, пропік її гарячим поглядом чорнющих очей. Але метка Галя хутенько вислизнула з обіймів, срібно так засміялась:

–       Оце тобі, любчику, хіба й до вечора не дочекаєшся? – і заграла бісівськи гарними карими оченятами, повела станом. Тепер Галя знала, що робити. Всі папери на розлучення і на розподіл майна у неї в скрині, вже підготовлені, не вистачає лише Грицевого підпису. Одурманені жіночими чарами чоловіки ще податливіші ніж після доброї випивки й закуски.

Гриць знову потягнувся до Галі, але вона легенько ляснула його по руці.

–       Ну годі ж бо, мені на роботу пора. Ввечері...

Галя вибігла з хати, зникла, ніби казкова фея з казкового еротичного сну. Нічого робити – Гриць теж зазбирався на службу. Тільки сьогодні вже вирішив точно не пити: „От кину враз, як Семенович курити покинув. В один день! Сива вже голова, почав курити ще пастушком. Розказував, з сухого коров’ячого кизяка тоді хлоп’ята цигарки крутили” .

Того дня будівельна бригада закінчила скиртування (в жнива всі працювали на полі) і голова, як і пообіцяв, вивіз на поле бочку плодово-ягідного вина, яке робили у колгоспному винному цеху.

У всіх піднесений настрій – ну хто ж бо не любить ввечері після трудів праведних, коли сонце так червоно-червоно заходить, стало прохолодніше і так пахне свіжою стернею, деревієм, споришем, полином і ще Бог зна якими травами, сісти в холодочку під старезним в’язом, що пам’ятає либонь ще панські економії, розв’язати вузлики з нехитрими домашніми харчами, випити по склянці-другій прохолодного винця в доброму товаристві? Але Гриць радів з іншого приводу – сьогодні вранці він ніби знову став парубком і ввечері його чекає побачення під тихими вербами біля ставочка. А на узвишші стоїть відбудована його власними руками ясна, біла хата, ніби чиясь безгрішна душа прийшла у світ. А яка тільки красива його Галя... Його... А хіба він не проміняв її на оковиту? Коли востаннє пригортав, так як має пригортати чоловік?

Грицеві стало так соромно, так досадно на самого себе, що він мимохіть зламав цупкий полиновий пагін і став потрошити його. Дрібні шматочки падали і падали в придорожну пилюку. Так він і з життям чинив, не задумуючись – по шматочку відривав і викидав на вітер, викидав, викидав. Ніби в тумані ті часи, коли Галя ходила вагітною, коли народилася донечка. Здоровенний бутель з зеленувато-синюватою оковитою закрив від чоловіка цілий світ і бачити залишилося лише обриси, лише тіні... А може, Галя вже не його? Гриць сполотнів від такої думки. Ні, його дружина не така, Галя хороша. Он яка ласкава була з ним сьогодні вранці. А пити Гриць покине, слово собі дав. Тепер уже тверде. Йому і не кортіло зараз частування.

Пахло літнім вечором, любистком і холодною м’ятою, матіолою і чорнобривцями. Гриць відійшов від товариства, яке то гомоніло, то вибухало реготом – неперевершений жартівник дядько Микола сьогодні явно був в ударі.

– Ти це куди? – прибіг до Гриця причепа-Ванько, коли той відійшов від гурту.

– До вітру схожу, –  відповів роздратовано, але водночас і насмішкувато, – чи може штани придержиш?

Знову вибух регіт і присоромлений Ванько вернувся до гурту. А за кілька хвилин Гриць був уже біля лісової стежки, що веде до їхнього вишневого садка. Аж ген і верби зеленіють, і хата біліє, і подекуди жовтіють кулики на стрісі старої хати – вшивали цього літа, не встигли ще посіріти. Краса яка довкола. Скоро сонце зайде і замиготять на небі зорі, і Чумацький шлях простелиться аж до Чорнолісся. Грицю чомусь згадалося своє дитинство. Там, за Чорноліссям притулився хутірець Тихі Верби. На тому хуторі, що з нього вже залишилося кілька хат, він народився. Хата їхня притулилася до самого лісу. Згадалося, як вдвох із матір’ю ходили по дрова. Зачеплять ключечкою суху гілку і чимдуж тиснуть. Тр-рісь! Гілка репнула навпіл, але ще трималася. Гриць повис на ключиці, розгойдує. І враз ніби дві свічки  в очах і темно стало, тихо. Все ватяним зробилося, глухим... Опам’ятався в хаті. каганчик світить. Мамині перелякані і гарячі-гарячі очі. Потім – лікарня. Знову лікарня. Вперше Гриць туди потрапив після вибуху. У яру страх  як гарно було і цікаво. Скільки різного начиння: і каски, і патрони, і ще залізяччя різне, що з війни залишилося. Вони з хлопцями вирішили зробити справжній склад боєприпасів, бліндаж вирити. Тільки ж не годиться, коли боєприпаси іржаві, вичистити треба.

Він ніколи не забуде як прокинувся, весь у бинтах. Перше, що побачив – це білу стелю і матовий плафон, що висів над самою головою. Поворушив ногою і зойкнув. Та ще гірше чекало вдома, коли вичуняв. Сашка, товариша його, вбило... Гриць плакав тоді, забившись у куток на печі. Він був сам, жодної живої душі, з ким би можна було поділити горе, не було... А ще, коли був малим, Грицеві дуже не вистачало батька. Він його не пам’ятає зовсім. Батько загинув у сорок другому. Похоронка прийшла в той самий день, коли Гриць народився. Хлопчина, коли йому бувало мулько на душі  – образить хтось із старших хлопців чи мати полає, довго-довго дивився на татове фото. Ось коли б він, у красивій військовій формі, повернувся в село, тоді б... І Гриць починав про це мріяти, а замріявшись, забував про образи. Чомусь згадалося, коли був ще зовсім маленьким, як мама доїла корову, а він стояв біля неї. Просто стояв і дивився як мама доїть корову. Широкі цівки струменіли у відро, молоко бризкало на дужку.

Лоскотав ніздрі приємний запах і солодко так, гарно на душі. Мами вже немає. Гриць був у армії, коли вона померла. Дали відпустку на десять днів. Мало не тиждень їхав поїздом, дорога далека. Прибув додому, а в хаті пусто, нема до кого і словом озватися. Сусіди прийшли, погомоніли і пішли. Пообідав Гриць у сусідки, тітки Ярини, матері його покійного товариша дитинства, Сашка. Запрошувала тітка й вечеряти, але ніяково якось. Совісно чи що за ту давню дитячу витівку. Ось він, живий-здоровий, а Сашка давно немає. Щось воно не те, несправедливо… А мама… Хіба думав він, що прийде з армії у порожню хату? Ще ж і не відслужив. Ось, уже й дядько Микола пішов додому, з ним вони довгенько сиділи на лавчині коло хати. Гриць засунув двері, клацнув вимикачем. Знадвору жовто блимнуло вікно. В хаті все так, як було і при матері, сусіди навели лад після похорону. Але не вірилося, що мами вже немає, здавалось, ніби вона пішла десь у своїх справах – до тітки Ярини чи тітки Федори і зараз повернеться. Ні, не повернеться… Грицеві так тускно… Сів на лавчині коло столу, опустив повіки, прикрив чоло. Довго так сидів. Не думав ні про що, вірніше думав не знати про що. Поворушив ногою і зачепився об щось плетене з лози. То була ручка бутлика з бурячанкою, чомусь він стояв під столом. Мати завжди ховала бутлик десь у комірчині чи й ще далі. А це видно сусідки, як прибирали після похорону, забули про нього. Гриць взяв бутлика за ручку, поставив на стіл. Там була дещиця горілки.