Синиця – у руці, а Птаха Щастя в небі...

–       Ванько, га Вань..., недомовлене слово булькнуло в горлі, натомість тепла майська ніч відлунила тріск галуззя, сопіння і обрубок брутальної лайки. Гриць збився з лісової стежки, що вела в вишневий садок, де серед білопінних пахощів згубилася старенька хата під житніми куликами, перепинився через трухлявий пеньок і незграбне, обважніле тіло, чимдуж покотилося до низу, руки даремно намагалися піймати бодай якого дубця. Та ось Гриць відчув під собою щось пухке, схоже на купу землі вперемішку з дрібними галузками і торішнім листям. То було комашнище. Ванько, товариш Грицьків, вірніше, горілчаний брат теж ледве тримався на ногах. Але втямив, що краще звертати з цієї лісової стежки на прогін, чимчикувати додому. Важкі чоботи тонули в ріллі – вчора чи позавчора впорали зазубень під ліском, той що недоорали восени. Неподалік, у липнику причаїлися двоє. Парубок легенько стис за руку свою кохану і своєю долонею прикрив їй вуста, мовляв, тихіше.

–        Це мій Гриць, – сполошилась Галя та владна парубоцька рука зупинила її.

–        То й що? Ляже собі спати, тобі та морока треба?, – і Петро пригорнув Галю, його туманило від тепла її пружних грудей, гарячого швидкого дихання. Галя не пручалась.

–        Які, ж бо солодкі любощі-пестощі пахучої, місячної майської ночі...

Гриць прокинувся на світанні. Помацав – ліжко пусте і холодне. „Де ж це Галя?, – першою прийшла думка, і...як я втрапив додому? Хоч убий нічого не пам’ятаю...” Гриць підвівся, присів на ліжку. І тільки тут помітив, як жалюгідно виглядає: штани порвані, всі в пилюці ще й реп’ях на коліні, сорочка як шлях, і спав не роздягавшись... „Треба зав’язувати з бухлом” – так Гриць думав щоранку, перед тим як іти на роботу. От лише як діло доходило до могоричу, ніяк не вдавалося уникнути пиятики.

–       Та що ти! По грамульці і по домах! – припрошував Ванько,– всіж зібралися, вся бригада. Щоправда, дехто із старших дядьків обзивався:

– Чого ти причепився до хлопця?! В нього он жінка молода. Обминай, чоловіче, це діло, бо воно до добра не доведе, – радив тямущий дядько Микола, статурний ще чоловік з сивочолим козацьким вусом. Ти ще молодий, життя попереду.

Але Гриць таки ковтав першу чарку, то за нею „йшла” і друга, і третя і...

Галя доварювала борщ. Її мати сиділа поряд на ослінчику, тільки-но попорала господарство. Золота у Гриця теща, ніколи не лає. Бурчить все більше на дочку, мовляв та про чоловіка не дбає, ні за віщо не вважає.

– Не знаєш ти, вертихвістко, що таке вдовине життя, – докоряла стара Ярина Галі, коли залишалися вдвох. По мені то хай і п’яниця, аби чоловік був у домі. Крадене щастя, щоб ти знала, не щастя. А Грицько у тебе роботящий, он яку хату будує. І все сам. Ото якби й послухати старшу матір, може й не пішлося б на лихо! Так ні ж, по-своєму зробила...

Гриць від сорому не смів і глянути на дружину. Виручила теща:

– Сідай, сідай синку, ось і кислячку вип’єш, воно попустить, – і налила з глека.

Добрий кисляк, грудки такі що хоч ножем ріж! Старій шкода було Гриця. Бачила, що добрий вдачею і роботящий – от тільки горілка...

– Ти б синку обминав її, оковиту, – обережненько так, щоб не зобидити, обізвалась стара. Галя тим часом доварила борщ і гайнула на путівець, там машина забирала полільниць.

Гриць на тещині слова нічого не відказав, пішов у куток, де в колисці спала донечка. Всі кажуть, на нього схожа. Але горе-батько ще й не розгледів до пуття свою дитину. І нічого Гриць не розумів у немовлятах. Всі вони, здавалося йому, однакові. Ніби казахи, з котрими служив у одній роті...

– На ось, переодягнись, – теща подала чисту сорочку й штани.

Свята неділя. До церкви дзвони дзвонять – якимось чудом уцілів храм Божий, пережив і червоний терор, і війну. Щоправда, до революції в селі було три церкви, то в одній зробили клуб, а другу облаштували під комору.

Ярина спішила до утрені, а Гриць, ледь прокинулось сонце, вже колотив розчин на мурівку. Ось він виставив відра на риштування, наклав цегли. Неділю чоловік любив по-особливому. Більшість із нас чекає на вихідні, щоб відпочити, а Гриць був одержимий будівництвом нової хати. Він уже бачив її – ясну, як сонце, з ніби аж блакитними від свіжої побілки стінами, зі свіжо фарбованими дверима, віконницями, підлогою... Тому старанно, з любов’ю клав  цеглинку до цеглинки, радів як росте стіна, слідкував за натягнутою мотузкою, щоб витримати рівень, акуратно підбирав кельмою розчин. Не зчувся коли й цегла закінчилась. Сонечко вже піднялося, стало припікати. Розігнувшись Гриць помітив Галю. Вона тільки но вернулась з городу, назбирала свіжих огірочків.

–       Галю! Подай мені цегли.

Жінка зиркнула спідлоба, в погляді заграла лють роздосадуваної вовчиці.

– Злізеш та й візьмеш! – відрізала і хутенько причинила за собою двері старенької хатини.

Гриць, нічого робити, зліз потихеньку з риштовання, сів на ослінчик – треба ж і перепочити. Намацав у кишені замусолену пачку „Прими”, закурив. Потім наклав порцію цегли, підновив розчин і знову взявся до роботи. Гриць любив Галю. І хоч вона не раз ображала його, не зважав на те, адже знав, що винен перед нею. Ну ніяк він не міг впоратися із собою, кинути пити. Скільки не обіцяв сам собі і за чарку не братися – не тримав слова. І головне, що з ранку, коли йшов на роботу, випити не кортіло. Та й куди там пити коли після вчорашнього голова паморочиться, нудить. Та й слово ж таки собі давав прийти додому тверезим. Але дружки, особливо Ванько, так припрошували до могоричу, що спробуй від них відчепись. А з могоричем проблем ніколи не було – будівельна бригада підробляла на шабашах, та й цемент, і інші матеріали потроху сплавляли  наліво. Загалом „весела житуха...” Ну ніяк не вистачало у Гриця духу просто встати і піти після роботи додому, вирватися з нещирих, підступних обіймів своїх липових друзів. Тому й любив Гриць неділю за те що не було поряд горілчаного брата Ванька... Гриць взагалі, відколи пам’ятає себе, не любив гамірних компаній, йому більше подобалося бути на самоті.