Побачення

Хутірською грунтівкою, здіймаючи смугу сірої пилюги, промчав легковик. Доїхавши до околиці, писнув гальмами. З авто вийшов чоловік років п’ятдеяти. Вітерець злегка ворухнув сивувате волосся. Баби, що пололи грядки, завмерли, поспирались на сапи. Чоловік запростував протоптаною в траві стежкою мимо одного з городів і звернув у бік запущеного садка. Щоб потрапити в садок, треба перейти через межу, огорожену ровом. Чоловік нахилився, і достиглі трави наповнли груди запаморочливою терпкістю. В глибині садка виднілася стара хата, оточена з обох боків високими акаціями-самосійками. Роки не здолали оселі, лише дужче притисли до землі. Андрій Павлович (так звали чоловіка) спинився коло всохлої вишні, злегенька поторкав знайомий кожною закруткою стовбур. Тільки чого вона тепер така низенька? Згадалося, що хлопцем ніяк не міг видряпатись на дерево. А щоб дістати з вершка стиглих темних ягід, годі було й думати. Тепер перша гілка, за яку колись ніяк не міг зачепитися, ледь сягала коліна, а вершок мало не схилявся на голову. Не тільки вишня — кожне старе дерево було знайоме Андрію Павловичу з дитячих літ, які тут, у садку, ніби стали поряд. Ось розлога яблуня, на якій подекуди висіли плоди. В урожайні роки Андрію набридло визбирувати падалицю корові, свиням. Тепер на ній всохло чимало гілок, а натомість густо наросли молоді пагінці. Ось піднялись горіхи, які він садовив ще з мамою і бабусею. Аж ген стоїть вікова груша-кислиця, в дуплі якої малий Андрійко з сусідським Петрусем ховали іграшки. "Трохи далі була ще одна, та всохла і ми з батьком порізали її на дрова. А ця, бач, жива, зеленіє...” Захотілось обняти мовчазну товаришку дитинства і Андрій Павлович притулився до бугристого стовбура. Трохи вбік від дерева випинався майже непомітний, зарослий травою бугрик. Це могилка, в якій поховано мамину сестру, вона померла дитиною. Андрій Павлович підійшов ближче, схилив голову, перехрестився. "Святу правду казав батько — відходить людина і разом з нею відходить її світ. Поки жили старенькі, то й могилка була доглянута. А це майже рік "не було часу” в село навідатись.

На причілку цвіли півники. Їх єдиних не зачепив час і квіти заглядали рожевими головками в низеньке, тьмяне віконце. Багато в житті незбагненного. Ось тут на причілку, скільки себе пам’ятаю, росла чайна роза. Незабаром після одруження приходив з Любою в гості до бабусі Ярини, допомогли тоді обірвати цвіт. Яке ж смачне варення з нього старенька приготувала! Ні до того, ні по тому такої смакоти куштувати не доводилося. Взимку в гуртожитку згадували  ніжні, рожеві пелюсточки, ошатну хату під житніми куликами і добру, мудру бабусю Ярину. А коли вона померла — ніби щез кудись кущ. На похоронах, ясна річ, до нього нікому не було діла. А згодом глянув на причілок — нема рози, наче і не було її ніколи. Думав, може, хто викопав, але в такому разі була б зрита земля. Кущ просто зник — і все.

Ось круто вгору в’ється шлях. Раніше він був широким, кожної зими бульдозером очищався від снігу. А весною, коли підсохне, дорогу справляли всією вулицею. Як тут весело було спускатися на санчатах! Правда, не у всіх вони були, але не біда, каталися хто на чім — на житніх куликах, в драній здоровій мисці. А як постаршав, то на лижах спускалися з Лисих бугрів. Це вже пізніше їх засадовили сосною, а тоді вони були голими, справді "лисими”. Я добре їздив, сусіди недарма прозивали "родимим лижником”. Ні в кого не вистачало духу стати на мою лижню, з трамплінами. Хлопці каталися, де трохи пологіше. Важко зараз уявити моїм дітям, внукам, що тут каталися на лижах. Так все змінилось, що й самому не віриться”.

Андрій Павлович пошарудів у кишенях, намацав ключ від хати. Поморочився, поки відімкнув двері. Ввійшов у сутінь, холод, тишу. На стіні над лежанкою висіли старенькі ходики. Андрій Павлович злегка посміхнувся. "Це ж по них я ходив до школи”. Підійшов, поздував пилюгу, зняв з гвіздка. "Треба забрати. Покажу Аліні, який годинник був у мене в дитинстві”. І знову заусміхався, тепер уже уявляючи, як розглядатиме годинник внучка. Біля грубки висів відривний календар. Посмутнів погляд Андрія Павловича, коли прочитав дату. "26 жовтня 1983 р.” Пожовклий листочок нагадав, коли востаннє вийшла зі своєї хати бабуся Ярина.

Померла вона весною того ж року, на другий день Великодня. Андрій Павлович погортав календар, потім облишив, підійшов до печі. Під піччям лежала купка хмизу, якому так ніколи й не доведеться зігріти цю оселю. Замкнуло в горлі, грудях і Андрій Павлович вийшов надвір. Сонце вже сховалось до обрію, було нежарко. "Треба засувати двері, йти”. Андрій Павлович поклав ходики біля порогу, заскреготів ключем у замку. "Все... Пора...”,— сказав собі. Та ноги чомусь не рушали! Ветха колиска дитинства ніби просила не поспішати, побути ще трохи. Щось зашелестіло. Андрій Павлович підвів очі. Йшов син Олег з невісткою Валею і улюбленицею-внучкою Аліною.

—          А ми тебе, діду, шукали-шукали! — подалась щебетушка в обійми. — Ой! Годинник! Які цікаві стрілочки!

—          Я по ньому, Алінко, орієнтувався, коли ходив до школи.

—          А я почеплю його в своїй кімнаті. Можна, мамо?

Валя кивнула.

Батько з сином поручкались.

—          Я так і думав, що ти тут,— мовив Олег.

—          Та все, бач, синку, ніколи й ніколи. Давно я в село не приїздив. Поки був молодший ніби так і не тягло сюди. А це, віриш, мало не щоночі бабусине Яринине дворище сниться. І покійний Петрусь, друг дитинства... Ніби ми малі, рвемо в його садку споришки. Таке колись насправді було. У сні, знаєш, зрадів, що Петрусь живий, дивуюся тільки, чого це я маленький. Аж розхвилювався, коли прокинувся. І покинув усе, приїхав.

—          А ми біля дідової Павлової хати були. Там теж — запустіння кругом. Попідбирали дещицю — так що ж, вже вечір надходить і треба їхать додому, бо завтра — на роботу.

За кілька хвилин два авто, ревучи і відсвічуючи фарами, виїхали з хутірця.

Вадим Нікітенко.