На серці порожнеча... Чашка
кави
Парує на столі, димить окурок в
попільниці
Сиджу, заплющивши зіниці.
Чую як слабну, витікає, ніби
пісок з годинника старого
Та сила, що тримала на плаву.
Ні, вже не вдержу булаву
І не рвонусь, осяяний, до болю
Я – переможений... Я кинув до
ніг зброю.
І все. І нічим далі жить...
Пальці кволо вистукують мелодію
нехитру
Лягли на стіл ніби на фортеп’ян
„Невже старий все так погано?
Гони к лихій годині ту хандру,”–
Ніби озвалось щось із неба
І справді, справді – жити треба
Радіти і любити треба
І кожну мить благословлять.
І ніби в стереокіно
Об’ємно, чітко,
крупним планом
Моє минуле пропливло
Усе найкращеє згадалось.
Ось пасовище, осяяне сліпучим
сонцем червня
Ось халабуди, стріли, пера
Я – індіанець. На горі, що звем
її Акела
Проводить раду бойову вождь
племені.
Як звали ми його тоді – вже не
згадаю...
Так, справді, раю кращого немає
Ніж перші кроки на святій
землі.
А ось весна! Березова капіль
І сонце гладить збуджені дерева
І вперше я тоді любов зустрів
Нічне багаття... Зорянеє небо
Березовий пили ми стиглий сік
Рука в руці, до серця прагне
серце
Здавалось, щастю не було межі.
І хай цього вже наяву немає
В душі усе живе, як і тоді –
У пам’яті святої
сила є
Яку вона щедротно віддає
Як спраглому струмок холодну
воду.
І сталось диво – знову згода
Запанувала в тілі і в душі
А все, що тисло, що, за серце
ссало
Розвіялось, неначе пара з чашки
кави.
Життя прекрасне, на тому й
стій.
|