Марія Петрущиха полюбила четвер відтоді, як у той день у нашому селі став збиратися базар. У четвер Марія вставала набагато раніше, ніж звичайно, так як у молоді роки. Вихід на пенсію спершу здався жінці якимось дивним відпочинком, несумісним з одвічною трудовою селянською долею. Десь із місяць чи й більше схвачувалась у чотири години, вмикала світло, виходила в сіни, надвір. Темно, морозно. Молодий півень хрипко кричав у курятнику та й знову тиша. Німа якась, нехороша тиша. І в сусідів не світиться, не дзвенять відра, не  чути в’їдливого кашлю і терпкого, міцного тютюнового димку. Сплять сусіди, теж уже пенсіонери, не спішать на роботу. Марія поворушила сухий акуратно складений під піччям хмиз, взялася за горщик. Топити, варити? Он борщ і каша у веранді на холоді ще з учора в горщиках стоять, ще й на сьогодні того їдла вистачить. Поратися? Зарані. Затим походила трохи по хаті та й знову лягла. „Перемінилось життя, – міркувала жінка, – дивись, яка сім’я була, а осталась сама в хаті. Як я була молодою, старим людям таки легше було, бо молоді в хаті за хазяйнів ставали. Діти підростали, щебетали. А зараз... Пороз’їжджалися всі...” Скупа непрохана гаряча сльоза потекла за вухо, на подушку. Терпкий клубочок підкочувався під ложечку, заважав дихати. Який її талан? Замолоду вдовою зосталася. Чоловік ніби нічим і не хворів. Якось воднораз, несподівано покликав його Господь до себе. В той день перекривали повітку. В обід чоловік пішов кіз забрати напоїти. „Чого ж це самі до повітки біжать, де ж Петро?” – подумала Марія і пішла назустріч, думаючи, що чоловік може пакіл вибиває, може так чого затримався. Петро лежав біля кущів дерези так, ніби приліг відпочити. Тільки холодний байдужий погляд втупився в небо. „Мертвий!” – Марії стало жарко і холодно водночас, страшно, ніби  невідома чорна хмара накрила все її їство, не давала дихати. Як же так, Боже правий? З тих піл ось уже двадцять п’ять годочків минуло. Син і дочка в місті. Та яка з того радість, як в обох сімейне життя не склеїлося. Час не біжить, а летить – внуки вже повиростали – дівками, парубками поставали. Тільки синових доньок якось дівками і не назвати незручно – інститути позакінчували, вчені. Старша там же, при інституті і залишилась, інша в Німеччині, теж щось по науці. Приїжджають, щоправда, меншенька з Німеччини лише раз на рік. Ловка така дівчинка була. Марія згадала, якою внучка була малою дитиною, ті червоні стрічечки, які сама вплітала їй у біляві косенята. Посміхнулася. Давно те було. А старша то з Черкас мало не щотижня приїжджає, продуктів навезе, ліків. І по господарству допоможе.

– Ну що ти, Ганюсю? – щоразу знітиться Марія, коли внучка вийме з машини чималеньку торбу. – Я не голодна, хоч би своє поїла.

– Е-е, я привезла такого, що Ви й не куштували. Ось ходім у хату.

Марія з цікавістю поглядала за заморську фрукти: банани, ананаси, адже ще тоді в село такого „дива” не привозили.

– Це таке, чимось грушу на смак нагадує, – сказала про банан, – тільки м’якше.

Ананас викликав справжнє розчарування: ковток якогось кислуватого соку і „суха біла тирса”.

– Це ж воно дороге яке, – зніяковіла жінка, – а що в ньому?.. Краще яблуко з’їсти, он їх скільки уродило цей год.

Внучка тільки всміхнулась бабиним словам. „Яка вона скромна, – подумала про бабусю, – а яка трудівниця!” Що ці бідні сільські жінки бачили за щоденною роботою, турботами?”

Марія лежала і все думала про своїх внучок. Хороші вони в неї, от тільки характером різні. Ганнуся хоч і вболіває за неї, та характером гостра, як бритва. В матір, видно, вдалася. Не пробачила невістка її сина, коли той зазнався в чужім селі з якоюсь молодицею. Вона, Марія, звичайно, сина за те не хвалить, але ж всяке в житті трапляється. Можна ж пробачити, коли оступився. Всі ми грішні. Та скільки той не просився – дружина наполягала на своєму: розлучення і дівоче прізвище. Пробувала і Марія невістку вмовляти, а вона:

– І не вмовляйте, не пробачу. Я тут з малими дітьми та хазяйством, на всі боки розриваюся, а він розважається. Чоловік – це перш за все вірний, справжній друг. На якого, як на себе покластися можна. А після всього, що сталося, я довіряти йому не можу. Чужий він мені, – з гіркотою підсумувала молода жінка.

„Диви, чужим ворогом дитину мою вважає, – озлобилася тоді Марія, – а сама що – свята та божа? Підожди, поживеш трошки, то не такі ще ріжки за тобою виростуть! Не куштувала ще ти вдовиного хліба...” Але молоді так і не помирилися. Син і досі одинаком у місті живе, а невістка тут, у селі. З двома коровами тягається, постаріла. Марія з часом вгамувала свій гнів і стала родатися не так до невістки, як до внучок. Дівчатка прив’язалися до бабусі. А від батька – одвикли. Спочатку він мало не щотижня приїжджав дочок провідувати, тоді рідше став. Може тому, що відчував себе зайвим у хаті. Так й  діти мали свої інтереси, забавки. Зразу обнімуть батька рученятами, гостинці розберуть та й побіжать собі гратися. Що їх питати, що їм казати? Колишня дружина до нього й словом не обзивається. То й їздити перестав. Аліменти, як належить, платив, а сам жив як міг. Марії вкотре заболіло серце за сином. Яка ж таки нещаслива його доля! Згадався жінці того раннього пізньоосіннього ранку тодішній Великдень і гіркі Ганнусині слова:

– Вас і в церкву, і куди скажете повезу, а його – ні.

Це про батька, про її, Маріїного, єдиного в світі сина! Як отаке витерпіти! Так і не простила дочка батька, за те, що матір покинув. А хіба ж він кидав? Ну згрішив... Так і миритися ж приходив, просився. Так і Господь же велить один одному прощати. Ганнуся, правда, в церкву не ходить – вельми вчена. „І чого їх тільки там навчають у тих інститутах? – з гіркотою міркувала Марія. – Толку з тієї науки та „хорошої” роботи, коли в тридцять літ в дівках сидиш. Подруги вже в школу дітей виряджають, а тут...”

У дочки не краще – двічі виходила заміж і зосталася самотньою. Діти повиростали. Внук часто провідує її, хазяйновитий такий, на всі руки майстер. Таким її чоловік був, отже, вдався в діда. А може й у батька – перший зять теж здібний і не ледачий і якби не горілка... Ет, що там говорити... Марії враз стало страшно і боляче – сім’ї нема, одна пустота і глуха ворожість. Та ще самотність. Якби краще здоров’я, пішла б на роботу, ну її, саму пенсію. Хай лихі вороги на ній сидять. Між людьми все таки краще.

Тож і полюбила Марія четвер. Звідтоді як в той день став збиратися в селі базар. „Так неначе в дитинстві, – подумала літня жінка, – тоді теж у селі базарчик був, містом його прозвали. Приносили селяни всяку всячину, торгували. Тільки далі отам, де пізніше комунгосп побудували. А зараз попривозять усього того, за чим раніше в райцентр треба було їздити. Хоч цим добро для людей. Тільки ж дороге нині все... Якби на саму пенсію, то й лапті люди посушили б. Тільки Марії, як і односельцям, не пропадати – є городець, хазяйствечко. Ще ні в кого нічого не просила, Богу дякувати – навіть дати нужденному є що. З тієї осені, як Марія вийшла на пенсію, пройшло трохи більше десяти літ. Ніяк не могла обійняти землю толком весна – що блисне сонечко, то крижаний вітер налетить з далеких північних країв і то сніжком притрусить молоденьку травичку. І набрунені гілочки, то холодний дощик замрячить, зовсім як восени. „Не так як раніше перед Пасхою, тепло було, гарно”, – подумала Марія. Та вона, не зважаючи на негоду, зуміла вибрати часину, щоб гарно поприбирати, повигрібати в дворі, а назавтра лагодилася сходити на базар, щоб купити все до свята. Наближався той день, що вона любила, – четвер. Це ще був і чистий четвер. Марія оглянула своє затишне дворище. Все, як і торік, і позаторік, і в усі роки, відколи вона тут живе після заміжжя. Та не огортала її, так як раніше, великодня радість – туга обручем стисла серце. „Ганнусю! Ясочко! Не поспішають твої ніжки до мене, не видно машини твоєї, не чути голосу дорогого”. Марія вмилася сльозами. Все життя молилася вона Богу, в церкву і до вечерні, і в неділю ходила. Та чи забув її Господь, чи за гріхи тяжко покарав. Одного слякотливого зимового вечора, коли йшов мокрий лапатий сніг, висвітилося на мобільнику дороге слово „Ганнуся”. Внучка й телефон їй подарувала, і користуватися навчила. Зрадівши цій новинці техніки, яка дозволяла і з цієї глушини почути рідний голос, Марія тремтячими руками натисла потрібну кнопку. Але замість рідного, жаданого голосу почувся чийсь чужий, стривожений:

– Тітко Маріє! Це Оксана Вертипорохова. Ой горе ж яке, тітонько, не знаю, як і казати Вам... Ганнуся, тітонько, померла цієї ночі в лікарні. Інсульт...

Рука кволо опустилася і Оксанині втішання ледве чулися з долівки. Оксана – їхня далека родичка, теж давно живе в Черкасах. Бачила її Марія востаннє років 15 тому, на храму в родичів. Єство нещасної, висушеної роботою і клопотами-турботами жінки не могло сприйняти страшної чорної звістки. Від розпачу вона трусилася вся – як же це так – молода, як квітонька?! Ой, Господи! Не врятував! І лікарні, і санаторії не допомогли! У Ганнусі були хворі нирки. Але он у скількох людей скільки хвороб, он хоч і в неї, а живуть же! „Все... – глухо озвалося у зболеній Маріїній душі, – от і все... Нащо жити, щоб так мучитися, щоб серце отак розривалося!!!” І не лопне воно, бідне, не лопне, стікає тільки кров’ю гарячою та гіркі сльози ллються і ллються ручаєм і жінка схлипує, як мала дитина. Нікому втішати, тільки з образів співчутливо дивиться Матір Божа. Кріпись, мовляв, жінко, моє горе було не меншим... Може віра, а може відчуття своєї потрібності дітям і внукам допомогли Марії пережити цю смерть. Та невигойна рана нила, а надто нагадала про себе у ці дні, перед святом. Всі зберуться за щедрим столом, тільки Ганнусі не буде. Горе втрати чоловіка вже віддалилося, пригасло, притлумлене щоденними клопотами і турботами. Одначе Марія не забувала і свого мужа. Коли зробить якусь роботу, то ніби звітує йому, як живому. Або радиться, як із живим. Батюшка в церкві казав якось, що в Бога немає мертвих, усі живі. „Ну от, Петре, я вже й обжнивувалася, – скаже, важко спустившись на лавку після того як унесе сухе зерно в комору, – намолотила сім кіп гречаної вовни, – посміхнеться. – Не дуже вродило цього року – засуха. А як приспіло – дощі. Зерно чорне. Але нічого, кури поїдять. А борошна з пайового змелю”. Або „Дровець уже на зиму хватить, але, мабуть піду, суху березу зріжу. Всохла та береза на бугрі, з якої ти колись сік точив. Піду, бо Володька, сусід, зріже...” такі розмови – від удовиної самотності. Жінка без чоловіка що коса без кісся – нічого нею не зробиш. Удовине її хазяйство, та й годі, хоч і товчеться в ньому зранку до ночі. І дні Маріїні, і ночі сумні, самотні. А обізвешся, хоч і до покійного – і легше. Ніби Петро теж присів біля неї на лаві і згідно киває головою: „Так жінко, твоя правда...”

Марія прошкувала напівспустілим своїм кутком, спускалась униз, колишнім узвозом, з якого тепер лишилася лише стежечка, у берег. Берегова вулиця була трохи люднішою, бо вона ближче до центру. А вже геть гамірно було на базарі. Аж тут Марія ніби забула про своє горе, відлинули від неї сумні думки і спогади, що тисли душу весь сьогоднішній ранок. Та хіба тільки сьогоднішній ранок? Жінка відволіклася на базарування: оглядала товар, прицінялася. Нелегко нині гарно до празника скупитися на одну лиш пенсію, а хочеться, щоб багатим був стіл. Хто зна ще скільки разів суджено їй приймати найдорожчих гостей. Здоров’я останнім часом підводить дуже. Та й роки як не як. Та ось, нарешті, все все потрібне куплено і можна перевести дух, піти посидіти на лавчині. Марія, поки базарувала, то з тим, то з тим віталася. Аякже, знає всіх своїх ровесників, із багатьма ходила разом на роботу. А тепер бачаться рідко, хіба в базар.

– Ну як ти, Марійко?

– А ти, Оксанко? А синочок твій як, а донечка, а внучата?

Розкажуть один одному все як на духу, бо і приховувати нічого, всі як одна сім’я. Порадіють, як добра новина, посумують як лиха. Знову розтривожила Марія серце своє спогадами. „Піду, сяду трохи, відпочину”, – і пішла до старого осокора, під яким стояла лавка. Туди за кілька хвилин пришкандибав Семен Хутірний, Мріїн одноліток. Вони виростали на одній вулиці. Обоє зосталися сиротами. Тільки Маріїн батько пішов на війну та там і загинув, а Семенів ще до війни покинув свою жінку з шістьма малими дітьми і пристав у прийми до молодиці в сусіднє село. Ще кілька років люди балакали, як Федір, так Семенового батька звали, отримував хліб у колгоспній коморі. Приїхав підводою з новою жінкою. Туди ж, як почула про це, прибігла Мотря з дітьми. Семенкові тоді ще ледь три рочки минуло. Він не розумів, що коїться, але плакав, бо плакали всі його братики і сестрички.

– Покинь, харцизяко, нам хоч трохи пшениці, адже он твої діти, – палючи гнівом, показувала на малих Мотря.

– Тату, не кидайте нас! – благали старшенькі Денис, Петро і Христя.

Меншенькі плакали. Найдрібнішого, Іванка, мати тримала на руках. Один він геть не зважав на веремію, що коїлася біля комори. Малюк зосереджено сопів і крутив ґудзика на маминій кофтині коло грудей.

– Я тобі їй усіх на підводу повикидаю! – не вгавала Мотря.

Та ні Федір, ні його нова обраниця на той ґвалт не звертали аніякісінької уваги. Чоловік носив мішки, а жінка по-хазяйськи вкладала їх на підводу. Покінчивши з усим, Федір вискочив на мішки, чмокнув на коней і вони вибасували на грязьку восени вулицю. За підводою ще довго бігли, плачучи, старшенькі діти. Та батько не оглядався. Коли настала війна, зайшли німці, Федір з’явився у селі. Роту, в якій він служив, розбили і їх, всього шестеро чоловік, опинилися в зоні окупації.

– То що будемо робити, хлопці? – питали горе-вояки один у одного поради, присівши в холодку під чагарником.

– Фронт доганяти, – ляпнув недалекого розуму Яшко і всі хмикнули.

– Доганяй, як довгі ноги маєш. Німець ще й нагайкою піджене.

Тут уже всі реготнули.

– Я думаю так, хлопці, – мовив Федір, – гайда по домах.

– Далековато нам до дому-то, – сумно резюмували росіяни Васін і Стьопочкін.

– То тут у прийми приставайте. Молодиць тепер хватає.

Дехто осміхнувся. І знову печать тривоги і страху сіла на їх обличчя. Всі згадали останній жахливий бій. Як вони тільки живі зосталися! Ой, дає німець перцю! Що то далі буде... Кожен задумався про те, що ж буде з його рідними, як далі жити при німецькій владі. Ніхто не сумнівався у перемозі ворога. Федір прийшов у село до своєї другої жінки і став там поліцаєм. Як зайшли в сорок четвертому наші, то втік, переховувався. Його спіймали і розлючений капітан, командир групи розвідки, застрелив зрадника без суду і слідства, по законах військового часу. Звичайно, капітан не мав на те права, долю Федора мав би вирішувати смерш, але розправа проходила без свідків, при „всіх своїх”. Бойові побратими за капітаном стояли горою. А зрадників, поліцаїв усяких фронтовики за людей не вважали. Недолюблювали й тих, хто, опинившись у зоні окупації, „мирно жив” при німецькій владі, не намагався дістатися до своїх, перейти лінію фронту. „Ми воювали, на пузі проповзли пів Русі-матінки, скількох побито, а вони... за бабськими спідницями ховалися, хліб із салом тріскали!” Так і загубилися Федорові сліди на війні, а діти пережили нужду, виросли. Вдалися працьовитими і хазяйновитими, то зажили не згірше людей. Заможно жив і Семен: побудувався, машину купив. Семен зрадів Марії, бо давно її не бачив. В дитинстві вони корів разом пасли, в парубоцькі роки Марія йому ще й подобалася. Може, ще й сватів заслав би, так Петро випередив...

– То як здоров’ячко, Марусю? – Семен присів на лавчині, пихнув цигаркою.

Марія відхилилася від їдкого диму і чоловік тут же викинув недопалок.

– Та знаєш же сам, як у наших роках.

– Та знаю, – погодився, схиливши сиву голову в зажурі.

– Сам?

– Семен кивнув.

– Така, видать, нам доля...

Марія пошкодувала Семена, бо добре знала, що таке самотнє удовине життя. Семен, правда, не вдівець, але тим не ліпше. Прожили вони з дружиною вік в одній хаті, як кіт із собакою. Лаялись так, що всі сусіди збігалися. І все – через якийсь дріб’язок. То Семен кури не зачинив, то Гапка борщу невірного зварила.

– У-у, зарубаю як курку!!! – ганяється було Семен за жінкою з сокирою, як нап’ється.

А тверезий, то мовчить днями, а тоді знову – сварка за сваркою. Зрештою Гапка не витерпіла – подала на розлучення. І це – у 68 літ, коли все життя прожили разом, діти виросли, внуки вже є. Односельчани дивували дідові з бабою. Хай уже молоді, а то... А що, коли життя немає? Чудно було сусідам, як Семен з Гапкою ділили хату.

– Та й перемуровувать будем?! – у чоловіка від гніву губи тряслися.

– А як же ти думав, щоб я з тобою, харцизякою, штовхалася-розминалася. Я собі, а ти собі. Семен очима шукав сокиру.

– А отже не вдариш, не вдариш, я вже тобі не жінка! – шкірилася Гапка, як злюча сусідська Жучка, що прямо під ноги людям кидається, за штани хапає. Дарма, що завбільшки як кішка.

– А веранда моя, а собі примуруєш! – Гапка шмигнула у хату, причинивши двері, ледь не хряснувши ними Семена по носі.

З тих пір, як розділилися, Семен звав жінку не інакше як сусідкою. Думав, що схаменеться баба, перебіситься. Де там! І діточки за матір’ю пішли – купили їй хату. З тих пір Семен живе одинаком. Діти і внуки до нього їздять рідко.

Марія все те знала. І шкодувала, що так дурно минув людський вік. Вона нікого не судила, нікого не звинувачувала, бо в самої таке саме горе: і син розлучився і донька. І не розбереш у чварах сімейних, хто правий, а хто винуватий. Що тільки з людьми діється...

І Семен, і Марія вже відпочили на лавчині і прямували кожен до свого дому. Дійшли до берегової вулиці. Семенові вниз, Марії – прямо, а потім нагору.

– Ну, бувай здорова! – повіншував Семен, закурюючи цигарку.

– Ходи здоровий.

Згорблена дідова постать поснувала димком униз, а бабина, з костурцем і важенною сумкою повільно підіймалася вгору. Зрештою, зникла за старою акацією.

Тієї весни, на другий день Великодня тітка Марія приходила до нас, бабусю мою провідати. Принесла гостинців: шматочок паски, пиріжка домашнього, ще якусь дещицю. Погомоніли, згадали життя.

– Ну от, пора мені, Христино, і збиратися, – спокійно так, як при молитві, промовила до моєї бабусі. І додала, трохи помовчавши:

– Цю ніч Ганнуся снилася. Наче приїхала машиною до мого двору, йде у платтячку легенькому, червоному, було в неї таке. І каже:

– Збирайтеся, скільки вже Вам самій тут бути. На гробки заберу Вас.

Прокинулась я та й думаю: треба провідати своїх, бо хто зна...

Тітка Марія не договорила.

Я тоді не надав особливого значення розповіді про сон. А він виявився віщим...

Вадим НІКІТЕНКО