ЛЮБОВІ ВІЧНОЇ ВЕСНА

„З коханими – не розлучайтесь, всім серцем проростайте в них...”

Уже давно рання весна стала для валі порою сліпих надій і неминущої печалі. Ці два таких несхожих почуття перемішалися в душі жінки, збентежували її, як тільки березневий сирий вітер почне дути то з того, то з іншого краю, ніби зима й весна силами міряються Як тільки крайнебо зачервоніє по-особливому, березневому і запахне чимось невловимим, люди кажуть весною. Колись, років двадцять тому, вона вперше закохалася. Він був гарний, як давньогрецький бог або герой, Діоніс або Ясон. Веселий, привітний, легкий і граціозний, із першим весняним вітром улетів у її життя, розтривожив душу, щоб квітка в ній розквітла небувалої яскравості і краси. Хоча зовні все відбувалося банально. Ніяких романтичний сцен, ніяких зітхань. Усе по-пролетарськи просто: свято 8 Березня, дискотека, запрошення на танець, пропозиція провести додому. Але якою була його усмішка, як сяяли очі! Валю й зараз у дрож бере, як згадає ті очі, темні й ласкаві, як ніченька-чарівниченька. Вони провели разом лише вечір. І він поїхав, так і не зізнавшись у коханні, нічого не пообіцявши і не попрощавшись. Зблиснув зіркою в її житті й раптово згас, ніби й не було того спалаху. Ішли місяці. Його не було. А до Валі все клеївся й клеївся місцевий шибайголова, колгоспний водій Стас на прізвисько Гранчак. Так його прозвали тому, що міг випити без передиху гранчак горілки, та ще й тримаючи його мізинцем за денце. Пальці у Стаса були короткі й товстелезні, шершаві й темні від мазути, що навічно в’їлася в тіло. Хлопці дивувалися Стасовій спритності й потішалися з цього, реготалися. Валя якось, проходячи мимо бесідки за клубом, але зазвичай випивали парубки, побачила таку сцену й гидливо відвернулася: „Недоумки, іржуть як жеребці”.

Стас не давав їй проходу: чіплявся на вулиці, а на танці хоч і не ходи. Вона ходила буди не для того, щоб повеселитися, як раніше, а надіючись знову зустріти його.

– Чого ти така горда? – масні нахабні очі парубка ніби розглядали її, а рукою Стас все норовив або вхопитися за стан або торкнутися грудей.

Валя відпихала надокучливого залицяльника, а в розмову з ним не вступала. Що з ним говорити? Телепень і є телепень, ще й п’яничка. Стаса сторонилися й інші дівчата і в селі  вже його вважали старим парубком. День сходив за днем. Відтоді, як він зник із села, пройшли місяці, а для Валі життя стало пісним і осоружним, безрадісним, пустим. Ніби вкрали з душі світло, а тіло залишили напризволяще у непривітному заскорузлому світі механічно існувати. Валя, йдучи на роботу і з роботи, а працювала вона обліковцем на фермі після закінчення сільгосптехнікуму, подумки уявляла його, вимовляла його звучне й красиве ім’я – Володимир. Володар миру, він легко завоював її серце, змусивши страждати. Де він? Очевидно, давно за неї забув, та й не було між ними нічого – тільки вечір і зорі, його дивна посмішка й чарівні очі, тихий ласкавий як промені сонця голос...

Володимир з’їздив у село, де жила Валя, у гості до дядька, передати вітання від хворої матері. Мати ніколи з ним сюди не їздила, бо давно, ще в молоді літа, посварилася з братом. Дядько може раз чи двічі бачив племінника, ще коли той був малюком. Але зустрів привітно і наступного дня вони дядьковими жигулями поїхали в Черкаси, де жив Володя з батьками. Старше покоління помирилися, а Володі в душу запала навдивовижу красива й ніжна дівчина, яку звали Валею.

 Шкода, що йому треба йти на роботу, він би залюбки залишився гостювати в дядька, тим більше, що той був не проти. Працював Володя в будинку культури, був гарним гітаристом, мав свою групу, з якою об’їздив з концертами довколицю і грав на весіллях та в ресторанах. Шкода, що, поїхавши до дядька, не прихопив гітару, йому так хотілося заспівати для Валі. Збирався повернутися в село через тиждень. Але плани тих, що живуть на землі, часом несподівано руйнуються. Неприємності сипнулися як снігова лавина: мама серйозно захворіла, брат у армії потрапив у оказію, тепер йому загрожував дисбат. Брат зовсім не такого характеру, як Володя – грубий, нестриманий. Любить похизуватися силою. Прослуживши трохи більше року, почав збиткуватися над новобранцями. І „нарвався” на замполіта частини, суворого й скорого на розправу. Батько мусив їхати виручати непутнього сина, а Володя розривався між роботою, концертами й лікарнею, де доглядав за хворою мамою. Так сходили дні, місяці. Як не старався викроїти деньок, бодай вечір і ніч, не складалося. Образ красивої й ніжної дівчини тривожив його душу, але незборимі життєві обставини взяли хлопця ніби в кліщі. Та, нарешті, все владналося: батько все владнав із командуванням, домігся переводу сина в іншу частину, мамі стало легше, вона вже могла залишатися сама. Володя їй розповів про Валю.

– Їдь, синку, – мати легенько торкнулася його плеча, – а то я геть заморочила тебе своїми болячками.

Окрилений, Володя трясся в переповненому містечковому автобусі на село, до своєї коханої.

Сходили дні, місяці, а його все не було. „Покинув”, – здогадалася Валя. Вона багато виплакала сліз, та що поробиш – такою зрадливою видалася її доля. Сьогодні її послали в Черкаси оформляти документи на придбаних колгоспом корів. Стас домігся, щоб йому дозволили повезти Валю на головній службовій машині. Голова проти не був, дав УАЗика. Стас не вважався поганим водієм, скоріше навпаки. Він умів домовлятися, дістати дефіцитний вантаж, товар. Такі люди завжди і скрізь у ціні. А те, що випивав, то тут осі такі, до того ж на роботі Стас зайвого собі не дозволяв.

Коли Валя з паперами вийшла з контори, біля порогу стояв УАЗик з розчиненими дверима, розіп’явшись на яких посміхався Стас:

– Прошу, пані, до корита, – пожартував, як завжди, дотепно.

Дядьки, що перекурювали неподалік, реготнули, дівчині не залишалося іншого, ніж сісти в авто.

– Тільки як руки простягатимеш – ввалю чим попало, – Валині очі випромінювали  рішучість, – ось хоч і цією сумкою.

Сумка віддималася від паперів.

– Поняв! – піднімаючи руки догори, як солдат, що здається в полон, відсахнувся Стас. – Поїхали.

Десь із півгодини чи й більше мовчали. Тоді Стас почав розповідати про свою службу в армії. Служив він на Уралі, жили солдати в тайговому селищі. Природу Стас знав добре, тож з такими, як сам, метикуватими хлопцями ходив на полювання, риболовлю Він розповідав, які красиві озера й галявини бачив у тайзі, як одного разу на схилі помітив кілька ведмедів, що кумедно паслися, викопували коріння. Як вони одного разу знайшли напівживе ведмежа, матір якого мабуть убили браконьєри. Як усією ротою виходжували його, діставали молоко в господарок у селищі. Валя спочатку майже не слухала, а потім зацікавилася. Коли доїжджали до Черкас, перемовлялися, як давні друзі, якщо можна так назвати парубка й дівчину. Валя сміялася зі Стасових дотепів, які вже їй не здавалися „плоскими”.

Коли поверталися назад, Стас поклав руку на її руку:

– Ну чого ти мною гидуєш? Я ж уже давно люблю тебе.

„Хоч хтось та любить мене, – невесело посміхнулася Валя, – а він покинув...”

– Ну йди до мене, не бійся...

Його гаряче дихання п’янило і дівчині несила було противитися. УАЗик з’їхав на обочину й тут же Стас помітив лісову просіку. Смикнув за важіль перемикання передач, крутнув кермом. Ще якусь часину їхали гомінливим літнім лісом, який прихистив їх від людського ока.

Валя опам’яталася сама не своя.

– Що... Що ти зробив!!! – з силою пхнула Стаса, але той вдержався і вхопив її за руки, легенько стис.

– Ну чого ти?.. я ж люблю тебе... Цієї неділі сватів пришлю... Можна?

Що було відповідати... Засватав Стас Валю і вони, вже як пара, пішли до клубу.

Володя швидко крокував сільською вулицею. За якусь мить побачив Валю під руку із пристаркуватим і присадкуватим парубком. Серце його стрепенулося. Невже – все, не дочекалася? Так і є...

Валя помітила його і очі дівчини в ту мить умістили півнеба. „Де ж ти був, де ж ти був, як міг так спізнитися?..” – гупало у скроні і Валя ступила крок у його бік, але Стас узяв її за руку, щось заговорив, обняв за стан і повів до фойє. Заграла музика. Стас повів її до танцю і Валя механічно перебирала ногами, очі погасли, як зірки в хмарну погоду. Але щоб Стас не помітив її розпачу, Валя схилила голову на його плече, як зазвичай роблять закохані. Парубка розбирала приємна млость від близькості її тіла, він блаженно вдихав аромат викупаних у якомусь зіллі кіс.

Володя вирішив з’ясувати все до кінця, не здаватися, боротися за своє щастя. І коли Стаса гукнув хтось із приятелів надвір, хлопець підійшов до Валі.

– Ти з ним? – запитав прямо, бо душа боліла, і до біса умовності!

Валя кивнула.

– Як же так, я люблю тебе! – вигукнув Володя і вхопив дівчину за руку.

Дівчата, що стояли неподалік, зацікавлено оглянулись. ніщо так не цікавить людей, як чиїсь драми, любовні історії, чиєсь особисте життя.

– Пізно, – ледь чутно прошепотіла Валя, – якби ти прийшов хоча б учора. А сьогодні – пізно.

– Та що сталося?! – Володя знову не втерпів.  враз страшний здогад прошив йому мізки. Заціпенівши на якусь хвильку, Володя заговорив гаряче, скоромовкою:

– То пусте, не звертай уваги, я любитиму дитину, я прийму її.

Дівчина посміхнулась так, як посміхаються наївності юних, і ніжно, по-материнськи торкнулася його плеча:

– Ти хороший. Ти ще знайдеш собі пару. А я не твоя. І не ходи за мною.

Валя рішуче рушила до фойє, де стояв у гурті товаришів Стас. за хвильку вони удвох вийшли з клубу і пішли в затінену вуличку, де присмерк заховав їх, розчинив у собі.

Валя повністю спізнала, як тяжко з нелюбом жити, нелюба любити Став недовго був хорошим, ласкавим. Швидко повернувся до давньої звички частенько випивати в колі приятелів. Дружина була для нього не чим іншим, як куховаркою, служанкою, наложницею. Валя часто плакала ночами, після того, як Стас вгамує свою хіть і відвернеться спати. Перед очима нещасної жінки поставали тоді його, Володині очі, темні, вологі й ласкаві, як ніченька-чарівниченька. Тоді вона ладна була бігти до нього в чому є, в чому стояла. Але, Господи, куди бігти? Підростало двоє дітей, яких треба було материнською ласкою обігріти, зодягти-обути. Зі Стаса все менше й меншу було толку, чоловік пив, справи не ладнались. Ще й кляте безробіття. Путнім роботу знайти важко, а кому потрібні такі як Стас? Совдепівська богадільня закрилася...

Різ за роком жила Валя, не жила – скніла, а найбільше тривожилася її душа ранньої весни. Попри все тієї пори іскорка надії обзивалася в її душі: а може щось зміниться, може прийде до неї щастя?.. І воно таки прийшло. Одного березневого дня Валя, як завжди, йшла на роботу. працювала тепер у бібліотеці, закінчивши заочно культосвітній заклад. Назустріч їй до клубу йшов лисуватий чоловік. Їхні очі мимохіть зустрілися. Боже, це були його очі, ті, які вона всі оці двадцять років бачила у мріях і снах. Вони сяяли тим же теплом і тихим світлом.

– Здрастуй, Валю, – привітався Володимир, так ніби вони востаннє бачилися лише вчора.

– Як, ти тут?! – від здивування жінка не могла оговтатися.

– Із сьогоднішнього дня завклубом. З дружиною розвівся, діти виросли. А ти як?

Та без усяких слів йому відповіли її очі. Ну навіщо, навіщо було втрачено стільки літ, кращих літ?.. Та, слава Богу, не догоріли ще їхні зорі.

За два роки після цієї зустрічі я випадково зустрів Валентину на вулиці. Вона ніби років на десять помолоділа, очі аж променилися радістю і щастям.

– У нас із Володею синочок, вже ніжками ходить!

Чомусь прийшли на пам’ять слова Анастасії, знахарки з глухої сибірської тайги, про яку написав Володимир Мегре: „Умовний, формальний шлюб жахливий. діти відчувають штучність, лицемірство. І сумніваються у всьому, про що говорять батьки. Діти підсвідомо відчувають брехню, ще в утробі матері, і їм погано від цього. Кожна людина хоче бути створеною у пориві кохання, а не з’явитися на світ як наслідок тілесних утіх”.

Володя й Валя, хоч і через роки, знайшли одне одного і Бог дав їм продовження – дитя любові, сина. І щастя всіх трьох накрило своїм теплим, лагідним крилом.