Клуб поезії

Сьогодні в поетичній рубриці представляємо творчість українського поета Олексія Миколайовича Тичка. Олексій Тичко народився 6 липня 1961 року в м. Городище Черкаської області, там мешкає і нині.
Творчий шлях розпочав у 44 роки. Автор і адміністратор поетичного сайту «Натхнення». В 2011 році вийшла його перша поетична збірка «Міжсезоння» (м. Черкаси). Друга збірка «Нерозгадані сни» була видана 2013 року в м. Кременчук, автор одинадцяти колективних збірок.
Неодноразово посідав перші місця в різноманітних поетичних інтернет-конкурсах. У співпраці з композиторами створив тридцять пісень, які виконуються на аматорській і професійній сцені.
Також відомий як кліпмейкер. В його творчому доробку вже більше 200 кліпів, які він створив для популяризації сучасної пісні. Вони транслюються в мережі Інтернет, а також на деяких телеканалах.

Олексій ТИЧКО
«БУДЕ ТИША І МИР, АЛЕ ЩЕ НЕ СЬОГОДНІ...»

ОСІННІЙ НАСТРІЙ

А я із осінню давно – «на ти»,
Вона мені немов сестра по крові.
Привіти шле дощами з висоти,
Пейзажі розмальовує казкові.
Весна і літо відійшли ураз,
Обіцянки пустопорожні стерли,
Що сяяли, немов іконостас,
Манили, ніби ізумруди, перли.
Ми попід руки – я і листопад,
Брудні не обминаємо калюжі,
Усі глибини міряєм підряд,
В лице, у спину погляди байдужі.
Ще буде осінь, може, й не одна,
Але такої, мабуть, вже ніколи.
Знервована, промокла, затяжна,
Ніби сестра, а тисне, як окови.
2015

ЧОТИРИ КЕЛИХИ ВИНА

Всього чотири келихи вина
І кожний з них —
немов життєва віха.
Два перші уже випиті до дна –
Там юності і зрілості утіхи.
Незчувся, коли й третій пригубив,
В полон потрапив осені хмільної.
Мене чекає ще лише один
В мереживі печалі, з гіркотою.
Бо завжди після осені зима,
У ній вино доп’ю все до краплини,
Хоча і не наситився сповна,
Піду… Бо їх, на жаль,
 всього чотири.
2013

НЕ ВСЕ СКАЗАВ

Я думав, буде часу досить,
Ще поговоримо колись.
Мене вітри по світу носять,
А ти пішла у неба вись.
Слова подяки тобі, мамо,
По-чоловічому ховав.
Завжди казав не все і мало,
А зараз чи почуєш там?..
Почуй мудрішого вже сина,
Бо сам – і батько, і дідусь.
Стезя життєва швидкоплинна,
Нарешті став і оглянувсь.
Згадав матусю біля вікон,
При сонці і нічній зорі.
Весною, осінню і літом,
Чекала кроків у дворі.
2014

ТРЕТЯ ПРЕЧИСТА

Не вперше осінь пише свій етюд.
У мене знову дежавю торішнє.
Усі тривоги множаться, ростуть,
Багрянцями вкриваються
 неспішно.
Зруйновано до тла мій Вавилон,
В минуле відійшли усі устої.
Тумани наяву, а ніби сон —
Химери там і дійсність у двобої.
Неначе жовтим снігом замело.
Дощами третя вмилася Пречиста.
Повільно опускаюся на дно
У шелесті дощу, чи, може, листя.
З осінньою хандрою сам на сам.
І що б вона мені не говорила,
Я бачу – низько стелиться туман,
Тому й сумні думки, слова і рима.
2014

БАЖАЮЧИХ НЕМА

Літа уголос цифрами назвали,
Їх кількості я здивувався й сам.
Заплутався — багато це чи мало,
Бажаєте?.. Позичу чи роздам…
Десяток, два із пліч своїх на інші
(Замріявся під дією вина),
Віддам підряд —
сумні і трішки ліпші,
Беріть… Тільки бажаючих нема…
2012

ЗОНА АТО

Літо, спека і «бронік»
 четвертого класу,
Піт їдучий по шкірі у зоні АТО.
Захищаєте ви територію нашу
І окроплене кров’ю святе полотно.
Жовто-сині знамена —
пшениця і небо —
Україна і символи — понад усе!
Там АТО чи війна,
 але в бій іти треба,
Східний вітер нещастя
 по світу несе.
Буде тиша і мир,
 але ще не сьогодні,
Зараз танки стріляють,
 гармати і «Град»,
Снайпер вмілий,
 убивця Небесної Сотні,
У прицілі тримає героїв-солдат.
Піт і кров, біль війни –
 це усе ж недаремно,
Голуб миру нехай
 летить в місто й село,
Як не ви, тоді хто
 захищатиме землю.
Чоловіча робота, так завжди було.
2014

ДУША У КАМУФЛЯЖІ

Іще такої осені не знали,
Не бачили, щоб листячко руде,
Обпалене війною, а місцями
Прострілене, висіло де-не-де.
Сумна, безлюдна,
 ніби кримські пляжі,
І реквієм звучить у небеса
Душа і та, здається, в камуфляжі,
Залякана, зіщулилась уся.
Сталевого ще «броніка» на неї,
Хоча вона поранена давно.
Окопи оборони і траншеї,
Межа по землях миру і АТО.
Зміни, нарешті, осінь –
 настрій, стяги,
Усі зелено-жовті кольори.
А хлопцям із АТО, вони — трудяги,
Вклонися, і додому відпусти.
2014

НЕ МАЛЮЙТЕ КАРТИНИ ОСІННІ

Ночі темні були, був і місяць уповні.
Непомітно обжинки минули і Спас.
Тихо згадки ідуть
 у нічному безсонні,
Бо куди ми без них,
 вони вічно при нас.
Обертається швидко
 земля і планети,
Сум осінній мене
 не тримай, відпусти.
Не нагукуй хандру
 в ніжну душу поета,
Не нагадуй про час,
 про нестримні роки.
Буде знову весна у молитві і вірі,
Залишай жовті фарби
 на згадку собі.
Не малюй щогодини
 картини осінні,
Краще цвіт освяти на зеленому тлі.
2014

ОСІННІЙ ГІСТЬ

Слова живі, не паперові,
Але й вони – то тільки звук,
Розмова стихне на півслові,
Цілую губи, пальці рук.
Слова банальні, однотонні
Згубили сутність, певний зміст.
Шляхи далекі. Ти у втомі.
У пізню осінь милий гість.
Для тебе все: і квіти в спальні,
І ноти ніжні – не сумні,
Цей інтер’єр, його деталі,
І парафінові вогні.
Розвіє вітер сіру зливу,
(Були прогнози не такі).
Три дні дощі, а зараз – диво,
Дуга веселки у вікні.
Зблизька я бачив очі карі,
Не із портрета через скло.
І не важливо, як там далі,
Важливо те, що це було…
2009

ВІДПУСКАЮ

Ти не будеш моя,
Відпускаю, як птаху, на волю.
Вже долоні спітніли
І пальці обм’якли – лети!
Може, стихне, зболить,
Метушнею покриє густою,
Ніби димом пожежі,
Догорають останні мости.
Відпускаю на волю тебе
І у спеку від згарищ.
Монотонно шепочуть
Прощальну молитву вуста.
Не була ти моя,
А тепер взагалі відлітаєш,
Дихай волею вповні…
А мені тільки дим. Гіркота.
2010

СВІЧА І РОЯЛЬ

І знову чекати у сірій вітальні,
Допоки запалять свічу...
У вікна – зачахлі надії останні,
Міжноття сумного дощу...
Леся Геник
Хай грає рояль, а свіча нехай ріже
Сегментами – ніч і мене…
 На шматки.
Вплелося у ноти журливе і ніжне,
І щемно сумне, запитальне – де ти?
Ти в струнах, у нотах,
 в мелодії суму,
А може, у зорях,
 десь там за вікном?..
Чи, може, згораєш,
 як свічка, безшумно
В обіймах гарячих,
 солодких, як сон?
Була й не була…
 Ніби звуки акордів.
Реально затихли, а в пам’яті є.
Ще довго звучатиме
 голос в господі,
І довго ще гратиму щемно сумне.
2012

ЗІБРАЛИСЯ ДРУЗІ

І верби не так,
 і стежки лягли криво,
Були у дитинстві широкі, прямі.
Галопом, як коні,
 розтріпані гриви,
Пробігли роки, не стриножені дні.
У душах окрилена юність і досі,
Літа, що минули, майнули, як сни.
І ви ще не сиві, то цвіт абрикоси
Чи вишні на вас опадав щовесни.
Зібралися друзі мої біля ставу,
Шашлик і багаття усе як завжди.
Дим стелиться низом,
 лягає помалу
На стежку криву і на листя верби.
Не тонуть у водах небесні сузір’я,
Підкралася ніч
 в край, де верби ростуть.
І як на духу, про невдачі і мрії,
Про смисли життя
 й затуманену суть.
2015

УСЕ ДЛЯ ТЕБЕ

Шукай себе у строфах і у римі,
Шукай себе в короткому есе.
Там образи заховані незримі,
Для тебе тільки, знаєш ти про це.
Шукай себе в містичному романі,
Що сивими загадками пропах.
В молитві у гріху і покаянні,
В блакиті волошковій на полях.
Шукай себе у приспіві до пісні,
У заспіві, в натягнутій струні.
І навіть у траві, в якій торішні
Листочки — згадки, помисли мої.
Усе для тебе. Так і споконвіку –
Есе і вірш, і пісня, і роман.
Покладено до ніг уже півсвіту,
Я б весь, якби зумів, тобі поклав.
2014

ДІДОВІ ЧЕРЕШНІ

Дикої черешні стовбур обнімаю,
Де-не-де засохла, бо уже стара.
Глиняна дорога, хата біля гаю,
Зліва і до краю – все поля, поля…
По межі черешні, дворики ошатні,
Дідусева хата на краю села.
Аура рожева, як у шістдесяті –
Це усе насправді, чи уяви гра?
Нахиляю гілля, згадую минуле,
Терпко-гіркуваті дістаю плоди.
Раз було дитинство –
 не буває вдруге,
Жодна моя стежка не веде туди.
Тут усе незмінне,
 тільки я змінився,
Не біжу босоніж пізнавати світ.
Рву плоди дитинства
 і торкаю листя –
Вірю і не вірю… Сам уже я дід.
2013

ГОСТЯ У БІЛОМУ

Уже самотністю
 наситився сповна —
При місяці і сонячному світлі.
Нарешті в білому приснилася Вона,
На тлі весни, що хилиться до літа.
Минуле швидко воскресає у мені,
Розірвані окови часу впали.
Церковні куполи блищать удалині,
І знову сняться київські каштани.
Усі листки каштана, наче п’ятірня,
Хоча сім пальців на руці у нього.
Вона рахує і сміється, ну а я —
Хвалу несу за щастя аж до Бога.
Чомусь у білому приходить,
 як свята.
Нічні візити майже щонеділі,
Хоча я знаю, що Вона уже не та…
І не така, але завжди радію.
2013

НЕВІДПРАВЛЕНИЙ ЛИСТ В АМЕРИКУ

Твоя пора настала року,
Ще любиш осінь чи вже ні?
У мегаполісі Нью-Йорку
Від України вдалині.
Чи каву п’єш у ліжку зранку,
Чи кольорові твої сни,
Як там живеться, емігрантко?
Зимою, влітку, восени…
Прийшла неждано осінь знову —
І над Гудзоном, і Дніпром
Малює дощ туманну долю,
Глибоку лінію долонь.
На вітрі айстри б’ють поклони,
Бушує море-океан.
В калюжі жовте листя тоне,
Я тут, а ти далеко — там…
2013

НОСТАЛЬГІЯ
Українкам, які в Італії

Вологий клімат, сиві Альпи,
 Апенніни,
Співуча мова, милозвучна та чужа,
Тобі щоночі сниться хата, білі стіни
І двір матусі, чорнобривцями межа.
Знайомі вулиці, побілені садиби.
Ще сниться мама —
 пахнуть руки молоком,
Турбують, манять
 незабутні краєвиди
І курява за чередою над селом.
Топтати трави, що у спеці
 поруділи,
Пройтися тихо по околиці села.
І щоб нав’язлива примара
 ностальгії
Хоч на годину відпустила,
 відійшла...
2010

ПИХАТА СТОЛИЦЯ

Високі будівлі, метро і трамваї,
І натовпу хвиля — пливе і пливе…
Летять по асфальту авто хижі зграї.
Гармонії, тиші немає ніде.
Столиця, столиця!
 Байдужа, пихата,
У мові панує московський акцент.
Втонула у чванстві місцевої знаті,
Продажна у срібному дзвоні монет.
2013

СТАРІ СВІТЛИНИ

По колу рух і вічна метушня,
Немає спокою і благодаті.
Вони чекали кращого, і я —
Наївні люди, мрійники завзяті.
Не будемо сьогодні ми про це,
Торкаю пил минулого століття.
Бабуся, дід і мамине лице,
Осінні фото й силуети літа.
Заплутала історія сліди,
Загадки, таємниці, біла пляма.
Світлини на тлі жовтої журби.
Лягло минуле на столі рядами.
Військові фото: шаблі, галіфе,
На сукні хрест
 сестрички-жалібниці,
А часу хвиля уперед несе.
Дитячі поруділі й наші лиця.
Я бачу очі, ніби ще живі,
Душі люстерко непідзвітне часу.
Не видно колір, мабуть, голубі,
Вони одні на всю родину нашу.
2013

У МЕНЕ Є ТИ

По темному тлу безнадії
Лягають рожеві штрихи,
Нарешті, яскраві – не сірі,
Бо знаю, що в мене є ти…
В безликому натовпі міста,
Що байдуже мимо іде,
Уже разів двісті чи триста
Здалося, що бачу тебе.
Ілюзії, мрії у тему
У світлі вечірніх заграв,
Ще й думку плекаю таємну –
Тебе обійняти за стан…
Зірки прокладають маршрути,
Впаду до колін твоїх ниць.
В запитаннях – бути?.. Не бути?..
Наробимо знову дурниць.
2012

ПРОХАННЯ ДО ОСЕНІ

Подаруй мені день,
Я здалека приїду сьогодні.
Як назло, дощ картинки
Постійно складає на склі.
Уже осені дні облітають
І майже холодні,
А уява малює рожевим
По жовтій імлі.
Подаруй мені ніч,
Подаруй її всю без останку.
Її довго чекав,
Тільки в осінь придбав я квиток.
Ти заручнику мрій
Подаруй усю ніч до світанку.
Жалкувати не треба
За наш необдуманий крок.
Вперше осінь прохав,
Щоб темніло все швидше
 і швидше.
Сонця диск, мов завис,
Заблукавши у жовтій листві...
Дощ замовк вже давно.
Тільки вітер дерева колише
Мрії в такт, що постійно
Танцює в моїй голові.
2009

СОРОК ВІСІМ ГОДИН

Від обридлих, дрібних проблем
Зорі й сонце висять померклі.
Ніч журлива, і знову день,
Ми живі, але наче в пеклі.
З божевільні мене вкради,
Із геєни візьми до раю.
Всім закоханим шлях туди,
І цей гріх навіть Він прощає.
Сорок вісім годин удвох,
В них секунд незліченна маса.
Це кінець чи лише пролог,
Ще хоч раз нам втекти удасться?..
2012

ВІТЕР

Ти вільна, як вітер,
 кружляєш у полі,
Волосся закрутиш, умиєш дощем.
Твоя насолода уся в непокорі.
Одним і наповну
 живеш тільки днем.
Ти — холод зими, ти і градуси спеки,
Ти добра безмежно,
 настільки ж і зла.
Глибокі падіння і гордості злети.
Рабиня емоцій, натхнення слуга.
2010

БУЛО ВСЬОГО

Терпляче приймаю
 життєві невдачі —
Хвалили і били не раз, і не два...
У іншому кольорі світ уже бачу,
Рожевого мало, чи й зовсім нема.
Постійно учуся тримати удари,
А ще відрізняти — хто друг, а хто ні.
Ішов переможцем і шляхом опали.
Я падав. Я знову сиджу на коні!
2013

НІЧНА НОСТАЛЬГІЯ

Щоночі настирливо сниться
Калини похилений кущ,
Хатина матусі й криниця,
У цвіті і яблунь, і груш.
Нехай ностальгію незриму
І сум на чужій стороні
Розвіють кущі біля тину,
Бузок, що цвіте по весні.
Шпориш і стежина до ставу,
Що знає тепло моїх ніг.
Співають птахи без угаву,
Я знаю, тут мій оберіг.
Молитись, немов на ікону,
Просити прощення у всіх:
У мами, у рідного дому,
Бо довго не був, а це гріх.
2011