«Наші» за Піренеями / ПРОЩА ДО ФАТІМИ: РОЗДУМИ ПРО ВІЧНЕ І НЕ ТІЛЬКИ…

Дякую Тобі, Діво Маріє, що проникла до глибини мого серця і просвітила світлом любові побувати там, де Ти явилась трьом дітям – Лусії, сестричці та братикові Жасинті та Франсішку.

Дякую Тобі, Всемилостливий Боже, що жодна з моїх невпевнених думок не була відкинута земними турботами, які прив’язують людину до буденності скороминучого життя. Дякую Тобі, мій предобрий світлий Ангеле, що завжди крокуєш зі мною і додаєш сили ще більше пізнати небесні простори Божого Милосердя і Любові. «Дякую» виривається з душі також до всіх учасників цієї прощі, бо разом з ними збагачувала свій духовний простір. А ще ділилась думками, піснями, щирістю, любов’ю до ближнього…

Кажуть, що у людини «тіло – це храм душі». Не раз довелося погортати духовні книги чи прислухатися до проповідей під час Богослужень, щоб зрозуміти своє земне перебування. Але водночас і переосмислити його на різних життєвих етапах, щоб жоден найменший вузлик моєї душі не був відкинутий, а став таким бажаним і духовно багатим. Мене, як і всіх заробітчан в мадридському мегаполісі, окрилює любов Божа. Переконалась у цьому на власному досвіді, пройшовши нелегким заробітчанським шляхом.

Люди, які живуть далеко за межами своєї країни, повинні мати велику надію та віру в молитву. Як і величезну силу волі перебороти всі труднощі й полюбити світ, де минає їхнє життя. Я завжди прагну більше пізнати як історію рідного краю, якомога більше черпнувши з «миски» знань, так і полюбити чуже. Але існує поняття вище і досконаліше, а саме – невичерпна любов Діви Марії. Тобто веду мову про інший світ – Духовний, Небесний, який займає перше місце у моєму серці. Так, зрештою, повинно бути, так задумано Творцем, адже Він – сама Досконалість…

Люблю прощі, люблю поїздки у святі місця, що залишають приємні спогади. Але у Фатімі вже не була давненько через брак часу і щільний графік роботи. Тому нестерпно хотілося знову побачити цю святу землю, походити маленькими вуличками старовинного міста, помолитись з усіма приїжджими на спільній вервиці, заспівати «Ave Maria»… До цього місця кожного з паломників притягує якась невидима Божа сила. Зауважу, що в однієї з моїх подруг це вже була дев’ята поїздка, і вона з приємністю згадує кожну з них. Безперечно у когось набралося і більше, а в когось це паломництво виявилося першим.

На 13 і 14 липня було заплановано чергову поїздку до Португалії. Відгукнулось чимало бжаючих і навіть декілька осіб інших національностей. У п’ятницю ми збиралися на невеличкому майданчику біля церкви «Nuestra Señora de Buen Suceso», а коли під’їхав автобус, то почали займати місця.

Для моїх земляків це – особливий день. Закінчується нелегкий трудовий тиждень, і завжди в кінці дня є Вечірня за здоров’я. То ж поспішають сюди віряни, щоб помолитися за себе та своїх рідних, подякувати Господу за всі ласки та щедру доброту Його. Коли заходиш сюди, то відчуваєш ніби потрапляєш в інший світ. Тут усе наповнене Святим Духом, що з висоти сходить до людського розуму і наповнює живою енергією, любов'ю до Бога та ближнього. «В ім'я Моє досі ви не просили нічого. Просіте ж – і ви одержите, щоб радощів ваших було вщерть». (Йоан 16, 24).

- Тут і молитви звучать по-іншому, – сказала моя знайома, – не так, як вдома. В цьому храмі молишся щиріше і з більшою вірою, тому що далеко від рідного дому. Загальна молитва має велику силу. Розлука завжди дає прозріння кожному зокрема, моживість переосмислити свій життєвий шлях, відчути хто ти в цьому безконечному світі.

- Порох, дрібна піщинка землі. Туди знову повернеться людина, беручи від них початок. А тепер вона маленька лампадка, що жевріє серед безмірного мороку життя, – відповіла інша стоячи збоку від нас.

- Так, я згідна з вами, – усміхнулась я у відповідь. – Але ми є частинкою Божого плану, а значить незамінні. В Нього немає іншого плану, ніж створити людей на свій образ і подобу. Ось такими ми і є насправді. Тому Бог послав нас молитись за всіх і працювати далеко від дому, а ще дав шлях для випробування. І ця поїздка, мабуть, вже давно знана Йому…

- Є дорога, якою йдуть всі. Щодня просуваються на один крок,- пожартувала я до своїх співрозмовниць. Ця фраза з книжечки «Квіти просто квітнуть» мені завжди подобалась.

А тим часом паломників стає більше. В звичному шумі з переливами звуків автомобілів, кожен щось розказує про своє власне життя. Ось кілька жіночок, утовривши коло, згадують свої мадридські історії. В кожного своя наболіла тема, а хтось і усмішку кине поміж людей, наче ласкавий промінець. Недалечко згуртувалися дві сімейні пари і про щось жваво перешіптуються. Біля вхідних дверей величавої церковці збираються учсники співочого гурту «Українські передзвони». У кожного свої захоплення та мрії.

Сюди приїхали люди з різних куточків України, щоб заробити «великого євро» та забезпечити свої сім’ї. Хтось покинув назавжди своє родинне гніздо, шукаючи тепла між чужинським народом. Хтось ще не вирішив свого майбутнього і збирає копійчину для сімейного щастя. Хтось з болем та зневірою згадує свої нестатки та сумну долю в рідному краю. Хтось живе надією якнайшвидше повернутися додому і плекає світлу віру в покращення стану в рідній державі. Хтось несе в серці щиру молитву та наслідує Христа, доносячи Слово Боже до кожного з нас…

Попри це сонечко сховалось у безхмарному небі поміж високих будівель. Спекотне повітря огортає і так розігріту землю, від чого стає млосно. А багатолюдне місто вирує, неначе океанські хвилі. Через лічені хвилини ми вирушимо в паломницьку поїздку до невеличкого португальського міста Фатіма.

У житті кожного оживає теплий вогник, що поведе до Фатімської Матері Милосердя. Цей шлях ще називають дорогою покути, тому жертвують цю поїздку чи то за прощення гріхів, чи за когось з родини, чи за оздоровлення і подяку. Кожен з нас несе свій життєвий хрест, кожен промовляє щиру покаянну молитву.

Щойно закінчилась вечірня Служба, і до подорожуючих підходять знайомі. Одні бажають щасливої дороги, інші просять привезти чудодійної водички чи вервечку. Стало уже звичним передавати листочки з іменами осіб, за здоров’я котрих чи за померлих бажано помолится під час Служби Божої у Фатімі. Думаю, що кожний із них просить за своїх родичів, а також вірить у духовне та тілесне зцілення.

І наш духовний пастир отець Іван, як і завжди, поспішив до автобуса, щоб поблагословити нас і змовити молитву перед далекою прощею. Нарешті двері автобуса зачинилися, і він рушає в напрямку Португалії. У дорозі мине ціла ніч, тому наш постійний гід Ірина Пляцушок пропонує спільно виголосити на вервечці молитву до Божої Матері Милосердя.

Після цього Ірина оголошує плани на два наступні дні, намагається підняти людей на дусі. А крім цього дати зрозуміти, куди вони їдуть. Адже це не просто поїздка, а проща, тому левова частка часу приділена релігійній темі. Таке повчання не зайве, оскільки серед нас є такі, що їдуть вперше, а ще іспанці, латиноамериканці та російськомовні. А в попередній поїздці були навіть люди з Індії. Не кажу вже про римо-католиків. У цьому нема нічого дивного. Тому що багато вірян прагнуть потрапити до цього святого місця, та й всі ми в кінці кінців належимо до однієї родини. Що також важливо і що піднімає дух: почуваються вони як серед своїх.

Пізніше ми переглянули документальний фільм про Фатіму. Був також час для нічного спочинку. Нарешті з’явилися нечіткі контури міста, до якого ми прямували. Воно ще дрімало у густому сповитку ранішнього туману. Фатіма розташована в передгір’ях Serra de Aire на висоті 300 м над рівнем моря. Двері відчинилися, і я ковтнула на повні груди прохолодного повітря. У мереживі краєвидів відчувалась вологість та близькість Атлантичного океану.

- Боже, як красиво! – затьохкала невидима сила в моїй душі. Емоції так і хлюпали через край, готові в будь-яку мить випурхнути на волю. В цю хвилю порівняла Фатіму з Україною, згадала наші зелені Карпати. Що може бути миліше від рідного краю? Там народився, виріс… Але Бог не робить різниці поміж різними куточками землі, вона для Нього одна. Хоча у нас також є багато прегарних святих місць. Згадати лишень Манявський Скит або Гошів, неперевершений краєвид Зарваниці чи Почаєва, чарівну Погоню чи Крехів…

Між столицею Португалії Лісабоном і Фатімою більше як сто кілометрів. Суботній ранок бадьорив прохолодою. Ми ж одягнулися легко, сподіваючись зустріти мадридську спеку. Подумала, що саме таке погода сприятиме нам. Не дощило і не було гаряче як у інші дні. Маленьке містечко приваблювало гостинністю і багатолюддям. Уже кілька років ми зупиняємось в одному і тому ж готелі. Тут завжди зустрічають гостинно, з привітною усмішкою. Швидко минуло поселення по кімнатах. А в нижньому залі на нас уже чекала тепла кава зі сніданком. Проте головне, що в цьому готельчику нас зустрів священик, коріння якого «проросло» з України.

Підкріпившись, через лічені хвилини ми вирушили на Хресну Дорогу. В усіх наших прочанах я вбачала енергійність. Майже ніхто не запізнювався. Біля першої стації нас уже чекав душпастир. Цей молодий і напрочуд щирий священик готовий був поклопотатися про кожного з нас. Він представляв четверте покоління українців Бразилії. В його мові відчувався акцент. Але найбільше, що мене вразило, то це простота його характеру, надзвичайна щирість і навіть боязкість не образити бодай дрібничкою. Коли він говорив, то старався закривати очі, щоби дістати необхідні слова.

Стація за стацією… Люди йшли один за одним: то гуртом, то по-двоє. Хресна Дорога стала для нас легкою ношею. Бо приємно такий вантаж нести, перебуваючи з Богом. Величну атмосферу доповнював гурт «Українські передзвони» під керівництвом Лариси Сенів. Ми підхоплювали голоси хористів і дружно молилися до Святої Фатімської Матері. Вголос по черзі читали про кожну зупинку Ісуса на його шляху до Голгофти. Злітали високо в небо наші молитви, а також прохання пробачити гріхи кожному зокрема. Звісно, що молились і за Україну.

Хто приїхав уперше на португальську землю, хотів пізнати більше. Ось ми підійшли до місця, де Фатімська Матінка Божа вперше з’явилася трьом діткам. «… Вони бачили перед собою ясну пані одягнену в білу одежу. І сіяла пані, немов сонце. «Не бійтеся, – промовила з’ява. – Я не зроблю вам нічого злого». «Звідки ти прийшла», – запитала Лукія. «З неба», – була відповідь. «Чого ти хочеш від мене?» – пошепки запитала дівчинка. «Я хочу, щоб ти приходила на це місце щомісяця 13-го дня шість місяців підряд. Пізніше скажу тобі, хто я і чого бажаю від тебе…» Почувши, що Пані прийшла з неба, Лукія зовсім без боязні запитала: «Скажи мені, пані, чи я теж піду до неба?» «Так, і ти підеш». «І Якинта?» «Так!» « І Франціск?» «І Франціск, але він мусить ще багато молитися на вервиці». («Від Зарваниці до Гарабандалю»).

… Якою ж великою радістю світились очі моїх приятелів, переповнених відчуттям, що їм таки пощастило приїхати в Фатіму і не лише побачити Небесну Володарку, але й відчути, переконатись, уявити Її Божу присутність. Не тільки мені, але й усім захотілося сфотографуватись на цьому святому місці, помолитися, поділитися думками, донести свої прохання та подяки…

А ось і вже місце, де відбулася з’ява Ангела. Коли дітки стерегли овець, трапилася дивна пригода. «… Накрапав дощик, і сонце було закрите хмарами. Раптом природа ніби здригнулась від якоїсь сили. Спричинений тією силою вітер нагинав дерева і кущі. В небі, у східній частині, появилося раптом надзвичайно яскраве світло, а в тому світлі прекрасний юнак. Діти злякались тої з’яви, але юнак промовив до них: «Не бійтесь! Я ангел миру. Моліться разом зі мною». За тими словами він клякнув і почав голосно молитися: «Мій Боже! Я вірю й почитаю Тебе, я надіюсь, я люблю Тебе. Я молю Тебе: прости всім тим, які не вірять, не шанують Тебе, не мають надії і не люблять Тебе». Ангел повторив цю молитву тричі, а потім сказав: «Моліться, діти, так, як щойно молився я. Серце Ісуса й Марії дуже радо буде вислуховувати ваші молитви». («Від Зарваниці до Гарабандалю»).

Чотирнадцять зупинок Хресної Дороги вели все далі вгору. Три із них – більш «світлі», ніж інші. Я читала на одній із них. Маленький спазм стискав горло, а в душі вирувала незбагненна радість любові до Спасителя Світу. Завершальний етап був на невеликому майданчику серед негустого лісу. Я не помічала в людей ніякої втоми, а тільки щасливі обличчя. Тут, серед площі, височіла маленька церковця. Всередині на висоті стелі була викладена мозаїка у вигляді сонячних променів. По обидва боки зовнішніх стін храму піднімались сходи на верх. Там знаходився великий балкон, на якому могли б поміститися більше сотні людей. Посередині – монументальне розп’яття Ісуса Хреста. Поряд два хрести з розбійниками, але менші. З цієї високості можна було оглянути прегарний краєвид міста. Саме тут наш гід запропонувала взятися всім за руки, ставши у велике коло, і змовити молитву. Це вже традиційний захід у кожній прощі. «Допоки звучить ця молитва і ваші прохання зокрема, нехай руки не роз’єднуються», – сказала Ірина.

Не розриваючи рук, усі молилися. Потім один за одним по колу вголос засилали до Матері Марії свої прохання. Зізнаюся: ще не бачила такої щирої та відвертої молитви. Присутні навіть просили прощення за ворогів і кращу долю України. Прекрасно знаю, що саме такі спільні молитви мають велике значення. Коли неозброєним оком можна бачити та відчувати відкритість і щирість кожного з прочан. А ще вогник любові й співчуття, що передавалися з потиском рук.

Після обіду була запланована поїздка в старе село, де колись жили Лусія, Жасинта і Франсішку. Знову мені випала нагода побачити їхню хатину – старовинну пам’ятку історії про цю родину. Біля колодязя, що знаходився в глибині подвір’я, впадали у вічі, зведений з білого каменю Ангел і фігурки діток. Цей комплекс не входить до складу Санктуарія (основного меморіалу або святого місця), але пропустити повз увагу місце об’явлення Ангела Миру неможна.

А сам Санктуарій Діви Марії є одним з найбільших у світі подібних комплексів. Нагадаю, що об’явлення Пресвятої Богородиці відбулося у Фатімі в 1917 році. Згідно зі свідченням Лусії, Жасинти та Франсішку 13 травня Матінка Божа з’являлась їм шість разів. Через них Вона передала людям свої пророцтва, які згодом отримали назву «Три таємниці світу». Молитовна площа, мала каплиця (або каплиця об'явлення), базиліка Діви Марії Вервиці Фатімської, колонада, будинок Діви Марії з гори Кармель, будинок Страждальної Діви Марії, комплекс церкви Пресвятої Трійці – це «серце» цього святого місця. Саме тут відбулося п’ять з шести об’явлень Діви Марії Фатімської. У малій каплиці на п’єдесталі встановлено її статую, який у свою чергу, розташований на тому місці, де ріс дуб, над яким з’явилась Діва Марія. На головному фасаді базиліки розташована статуя Непорочного Серця Марії. Великі сходи ведуть в середину храму, де відбуваються Служби Божі, а також знаходяться гробниці діток. Комплекс церкви Пресвятої Діви знаходиться на протилежному боці площі. Між нею та малою каплицею пролягає дорога покути. Храм має круглу форму. Його дах не має внутрішньої опори, що дозволяє вмістити 8633 особи…

У передвечірній час паломники поспішали на спільну молитву на вервиці. На площі зібралось багато людей, але з кожною хвилиною підходило ще більше. Майже кожен тримав свічку-ліхтарик, тому здавалось, що земля вкрита «живими» зорями. У поглядах і наших людей, і представників інших країн я не помітила байдужості та пасивності. Це було щось неймовірне, чого людським розумом не осягнути. Ми гордо крокували під нашим синьо-жовтим прапором, який несла Оксанка Патроник. Радість огортала кожного з нас, що Україна також гідно вшановує Фатімську Божу Матір. Загорілось безліч свічечок-ліхтариків, і линуло в небо на різних мовах: «Богородице Діво, радуйся!..» А потім у височінь небесного простору здійнялася «Аve Maria». Мерехтіли свічі, оживала любов…

Надовго запам’ятається ця зустріч кожному з приїжджих. Для мене ж вона стане дорогою і незабутньою. Не знаю через скільки часу знову приїду сюди, в ту частинку Західної Європи, про яку залишиться так багато приємних спогадів, фотографій. Отож дякую Всевишньому за все, що змогло увібрати в себе моє серце. Рівно ж як і вдячна за таку незабутню прощу моїй подрузі Лівіці Мар’янчук і її братові Альберту Павловичу (це прізвище, а не по-батькові). Щирі слова подяки адресую моїм приятелькам протягом багатьох літ Ларисі Сенів і Валентині Пироговій. А також подружжю Катерині та Василю Білянським, Зіновії Шепель, Івану Голяку, Марії Шевчук, Людмилі Красько, Миколі Кіхтяку, Оксані Патроник, Юрію Чопику, Тані Олійник, Ірині Півторак, Лесі з Коломиї. І безперечно нашому оптимістичному гідові Ірині Пляцушок, що завжди була поруч з нами. І нехай ця поїздка принесе кожному, хто був поруч зі мною і дарував хвилини свого життя на прославу Божу, найприємніші враження. Кожна молитва, вислухана небесами, не пропаде марно, а залишить гарні плоди у наших душах…

Попри святі місця Фатіми в часі нашої поїздки було виділено кілька годин на узбережжя Атлантичного океану. Містечко з цікавою назвою – Назаре, що перегукується із відомим кожному Назаретом. Більш як 60 кілометрів розділяють Фатімою і Назаре. У цьому місті ми відвідали одну з «бодег» (місце, де зберігаються вина). Продегустували напої, залишивши гарний спогад про горіхові лікери, португальське «Порто» та інші вина. Ясна річ, що не обійшлося без того, щоб придбати пляшчину-дві смачного винця чи меду.

А далі дорога повела вузькою стрічкою все нижче і нижче, сягаючи узбережжя. Погода не була вже такою і сонячною, щоб думати про пляж. Та й усього година передбачалася. Хоча б побачити океан, – мріялося кожному. За чверть години наші бажання сповнилися. Через вікна автобуса ми вдивлялись у неозору синяву океанського простору. Автобус зупинився, і його пасажири миттю вискочили назовні, немов на військовій підготовці. Білий крупнистий пісок уже приємно масував наші ноги, а вітер щосили старався зупинити ходу. Та де там! Ми на березі Атлантичного! Фотографії, відео, позування, шалені хвилі… Вже й не відчували жодного холоду. Мочили ноги у соленій водиці. А берег то втікав в океан, то наближався до нас.

Ось одна пара насмілилась хлюпнутися у воду. Незважаючи на вітряний день, вони одягнулися відповідно. Браво, початок покладено! Народ вирішив використати момент, бо інший такий навряд чи випаде. Через кілька хвилин купалось більше людей. А дехто кидав сумний погляд на сміливців, не наважуючись кинутися у хвилі. Ще кілька, аби не пропустити таку щасливу нагоду, шугонули в воду, в чому були одягнуті. Не вистачало навіть часу, щоб забігти в автобус по купальники. Вода то затягувала за собою в океан, то штовхала до берега. Враження у всіх були на всі сто відсотків.

Час не стоїть на місці. Хтось уже встиг купити тараньки, як у нас прийнято казати на сушену рибу. Прощаючись з океаном, ми дружно підняли по чарці вина, закусивши канапками, і рушили в дорогу до Мадрида. Завтра – нелегкий перший робочий день тижня. І так не хочеться поринати в буденність. Проте, хочеш – не хочеш, а мусиш. Заробітки…

Врешті-решт, подорож вдалася на славу, і тому я щаслива! То ж усім, хто не побував у Фатімі та Назаре, бажаю туди обов’язково поїхати. Неперевершених вражень вам! Щасливенько!

Галина КОРИЗМА.