Неділя, 16.12.2018, 02:05
Натхнення - це стан одержимості істиною
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гость · RSS
Меню сайту
чат
ОПИТУВАННЯ
Всього відповідей:
ДРУЗІ САЙТУ

 
       Радикал фото
 
       СМАЙЛИКИ

          СЛОВНИК

 
 Поезія і проза
Головна » Статті » різне » Вірші відомих і невідомих поетів.

Сергій Горбовець

Дивак.

Сьогодні вихідний, але Роман прокинувся, як завжди, о пів на шосту ранку. Давалася взнака давньої звички мешканця села. Домашня худоба прокидається рано і хазяїну спати теж не дасть. Треба годувати, напоїти, гній почистить, а там вже й сонце сходить. Потім дисципліна армії і, нарешті, робота на одному із підприємств міста.

Дружина, не розплющуючи очей, спитала:

– Куди це ти настроївся чуть світ?

– Збігаю до головпоштамту, гляну котра година, – невдоволений її раннім пробудженням іронічно буркнув Роман.

– Краще вже б метнувся до вокзалу. Мо, там годинник точніший, – відповіла вона йому в тон.

Потім зітхнула і повернулась на другий бік.

– Можливо, так і зроблю.

– Спав би собі, так ні – підкинуло його ...

Взагалі дружина мала рацію. Не завадило б ще з годину поніжитись в ліжку і посмакувати вранішнім сном після тяжкого будення. Але ось уже третій тиждень по українському радіо о шостій ранку звучить гімн незалежної України. Роман найбільше довіряв саме радіо, отож звуки „Ще не вмерла України і слава і воля” незаперечно свідчили: Україна твердо стала на шлях незалежності. Йому було радісно відчувати себе громадянином своєї, самостійної держави! Він ревно плекав це захоплення, а поспішливість вранішнього хапливого збирання до роботи не давала змоги насолоджуватись відчуттям повною мірою.

Одного разу він розповів співробітникам про свої ранні підйоми по вихідних, аби ще і ще раз почути урочистий гімн своєї незалежної держави. Ну то й що? З нього поглузували – дивак, та й годі! І після цього, соромлячись своєї схильності до романтизму, (все-таки скоро стукне півсотні!), він нікому про це не говорить. Навіть дружині.

Звично виконавши, як завжди, кілька гімнастичних вправ і прийнявши душ, Роман вийшов на кухню. Тут його вже чекав кіт Лорд. Його очі уважно стежили за руками хазяїна – може підкине йому у мисочку чогось смачненького? Невтрачаючи надію на щедрість господаря, кошак став лащитись біля його ніг з тихим муркотінням, намагаючись звернути увагу господаря на його величність. Але Роман не звертав уваги на підлещування кота. Він насипав у джезву каву, цукор і залив водою. Потім запалив газ і поставив суміш на плиту.

Лорд зневажливо спостерігав за цією, на його погляд, нікчемною процедурою. До всього, що не мало стосунку до їжі на його кішачий смак, він ставився скептично. Та й взагалі мав свою філософську думку стосовно людської метушні. Не чекаючи нічого корисного від маніпуляцій з кавою, Лорд почав гратися з капцями хазяїна.

Роман замилувався граціозними рухами кота і тут же почув шипіння першої, найсмачнішої кави, невдоволеної контактом з гарячою плитою. Кіт, добре розуміючи свою причетність до скоєного, не став чекати принизливого покарання і миттю зник у темній комірчині.

Це повторювалось вже не раз і скидалося на те, що відволікаючи хазяїна від кави, Лорд наче мстився йому за неувагу до його котячих кулінарних інтересів. Пошепки лаючи лукавого кота, Роман швидко прибрав плиту від збіглої кави і, не звертаючи уваги на Лорда, який поблискував очима з темної комірчини, ховаючись від покарання, розчинив вікно. Приміщення наповнилось вранішніми звуками міста, що почало прокидатися.

Сонце вже піднялось над дахом сусіднього будинку і лагідним промінням обіцяло погожий день. Липа, яка хазяйновито розмістила свій міцний стовбур прямо на тротуарі захищала своїм лапатим гіллям, мов шторою, мешканців від вуличного шуму й пилу. Ще коли Роман з дружиною і маленьким сином одержали це житло, дерево ледь досягало другого поверху, а зараз виросло аж до шостого.

Літніми вечорами, коли спадала спека, Роман полюбляв відпочивати на балконі, укритому щільною запоною зеленої листви. Аромат квітучої липи і прохолода знімали напругу трудового дня. Удвох з дружиною вони без поспіху смакували запашний чай, зрідка перемовляючись.

Знизу долинав людський гомін. Люди юрмилися, наповнюючи свої сумки на стихійному базарчику, що розмістився біля тролейбусної зупинки. Місце було зовсім не облаштоване для скупчення людей, але на це мало хто звертав увагу. Якийсь бідолаха, мабуть, перепивши пивця, сховався за кіоск, з-під якого згодом зрадницьки потекла довга цівка нестримання.

Такого неподобства його дружина стримати не могла. Але тільки вона набрала повітря в груди для виховального монологу, Роман заспокійливо сказав:

– Та хіба ж він винний? Якщо ти вже хочеш дорікнути, то хай би твій голос досягнув до того, хто проектував тут зупинку, та ще й дозволив всупереч всім санітарним нормам понаставляти кіоски з напоями. А про вбиральню – а ні гадки.

– Твоя правда. Вони не тільки не забули, а навіть і не подумали про його необхідність, – примирливо відповіла дружина.

Під час реконструкції центральної площі липу біля їхнього будинку хотіли спиляти. Бо вона, бач, комусь там заважала. Але мешканці будинку, очолені його енергійною дружиною, відстояли дерево. Воно, ніби дякуючи за піклування, розрослось, наче дівка після вдалого заміжжя, перекинуло своє гілля через дорогу, і створило з іншими деревами затишний тунель. Тепер липа належить до багатотисячної армії дерев, які своєю красою надали йому славу одного з найкращих міст світу.

Вранішній час вихідного дня Роман заповнював неквапливо й розслаблено, смакуючи кожну хвилину. Дружині, навпаки, подобалось, як вона казала, „відігратися за всі будні”. Вона прокидалася десь аж о десятій.

Старший син Василько мав окрему кімнату і залюбки користувався такою пільгою. От і сьогодні він повернувся з гульок десь о другій ночі. Роман чув, як він з подругою тихенько відімкнули вхідні двері і зайшли у вітальню, не вмикаючи світла. Його подруга, в темряві на щось невдало наткнулась. Це «щось» покотилося по підлозі. Почулося шепотіння і стриманий сміх. Потім, невгамовний юнацький апетит загнав їх до кухні. Через тонку стінку чутно було, як вони поралися у холодильнику, вишукуючи їстівне. Мабуть, вигрібали все підряд на стіл. Подумки Роман попрощався із качкою, яку дружина запекла звечора на обід вихідного дня. «Мабуть і пляшечку винця не обійдуть увагою, – сумно подумав Роман. – Добре, що хоча б дружина спить. А то було б їм».

Васильку недавно виповнилось двадцять чотири роки, і він давно вже провадив самостійне життя. Під час служби в армії йому довелося майже півроку вдихати повітря пронизане гарячим порохом незрозумілої і нікому непотрібної війни в далекому Афганістані. Слава Богу, що не призвичаївся до проклятого дурману, що так понівечив душі багатьох солдатів. Доля зглянулась над життям Василька, але выйна залишила йому свою чорну відзнаку. Після тримісячного перебування в шпиталі він ще з півроку шкутильгав на милицях. Мабуть, це тривале лікування і визначилось на вибір фаху. Зараз він вчиться в медичному інституті.

Про події на війні розповідав неохоче й дуже стримано. Тільки одного разу у відвертій розмові з батьком сказав:

– Хоча на регулярних політзаняттях армійські політпрацівники торочили нам про „визвольну місію”, але ми все одно завжди відчували, що воюємо з вигаданим ворогом.

– То їхній хліб, синку, – обережно вставив Роман.

– Це я розумію, – погодився син, – але не зважаючи на їхні потуги ми добре розуміли, що воюємо з хитрішим та непередбачуваним ворогом. Це була війна без тилу. Наше життя там нічого не важило. Де вже там говорити про стійкість духу, патріотизм, а без цього – нема перемоги.

Більш на тему війни вони не розмовляли. І тільки дві нагороди та глибокий шрам на нозі нагадували про той кривавий час.

* * *

Роман навшпиньки зайшов у кімнату де спала його дружина. Її чорні коси розкинулись на подушці. Він замилувався її ще вродливим обличчям, пригадуючи неповторні часи зближення. Намагаючись не порушити її чутливий вранішній сон, тихенько зазирнув до кімнати, де спала, притуливши до себе свою улюблену мавпу, їхня восьмирічна донька Дана. Вона була пізньою дитиною в сім’ї.

Якось так уже сталося, що дружина несподівано завагітніла. На сімейній раді, спільно з батьками, вирішили: „Як Бог дав, то хай росте нам на радість.”

– Але з вашою допомогою,– вставив Роман свої пять копійок.

– Ой, ти вже, Ромко, краще помовч, – проспівала мати, – Василько виріс у нас на парному молочку, на свіженьких яйцях та на городині чистій, без отої вашої клепаної хімії.

– Та й ви, обоє, теж руки за спину не ховали, а їхали від нас до себе додому з повними сумками, – підспівав батько.

– Отаке тобі, вже й дорікають, – буркнув Роман.

– Е ні, синку. Дорікають чужі люди. А ми, свої, тільки нагадуємо про борги, котрі треба буде сплачувати, як ми будемо з матірю вже негодящими, – миролюбно, але повчально промовив батько.

А мати ствердно закивала головою.

Свята правда. Куди дінешся? І тоді, та й зараз, батьки допомагають. Хоча Роман з дружиною заробляли й непогано. Та й Василько вже перейшов на свій хліб. Але чомусь завжди виходило, як той казав: „не встигне Бог копійку дати, а у чорта для неї вже дірка готова.” Ось і в цей від’їзд, на ослоні, біля дверей, вже чекають на подорож до міста, дві крутобокі, як чумацькі воли, сумки.

На цьому сімейна рада і закінчилась

– Тепер нам з дідом буде веселіше, – з надією промовила мати, – от тільки щось мої ноги болять. Привезли б мені якоїсь мазі, або що?

Вдоволена результатом сімейної ради дружина, защебетала ластівкою:

– А як же! Дістану Вам, мамо, найкращих ліків. У знайомої лікарки візьму рецепт.

Роман, теж задоволений сімейним рішенням, поспішив додати:

– У наступні вихідні я Вам і привезу.

– Ото й добре, – аж повеселішав батько, – я саме збирався повітку перекрити, то й допоможеш. Скоро вже осінь, а вона тече, як решето.

Роман уже й пошкодував, що не стримав свого ентузіазму, але – що з воза впало, те бабі у фартух попало.

Хитрющий батько добре зрозумів хід думок Романа, але не даючи йому змоги відкрутитися від роботи, перевів розмову на другу тему:

– Бач, стара, було б менше бігати за мною, як дівувала, то й ноги здоровіші були б. А тепер жалієшся, що болять.

– Та я за тобою бігала, щоб ти вже швидше одружився. А то й досі блукав би по селу шукав би собі жінку, як той пяний Каленик свою хату, – жваво відплескала мати.

Такі жартівливі суперечки між ними були здавна. І на цьому багато що трималось в їхньому житті.

Головою в сімї, звичайно, вважався батько. Але Роман знав, що мати, задовго до розвязання якоїсь проблеми, готувала його до повного визрівання. І коли той поважно підкручуючи вуса, давав згоду, то й не здогадувався, про ту «стратегічну» роботу, яку провела над ним мати.

Перед відїздом додому всі посідали до столу обідати. Батько підняв чарку:

– Хай вам, дітки, Бог дає всього найкращого. А як дасть синочка, то назвіть його Данилом, в память мого батька запоріжського козака.

– А як донька народиться? – спитала дружина, маючи, певно, свої плани.

– А як Бог дасть доньку, то нехай буде Дана, – беззаперечно промовила мати.

І щоб підтримати жінку і закрити цю тему, батько додав:

– А тепер час підібрався. Автобус чекати не буде. Пора вже вирушати.

Ось так, вісім років тому, Дана легко ввійшла в цей світ і упевнено посіла місце улюблениці всієї родини. Роман з дружиною, та й батьки, до яких Дану щоліта відвозили на „молочко”, не могли натішитися дівчинкою. Василько спочатку поставився до сестри насторожено, навіть з ревністью, але через деякий час вона своєю лагідністю і веселою вдачею полонила брата. Тепер весь свій вільний час, замість гасання з хлопцями у дворі, він охоче грався з сестрою.

Роман віддавав належне дружині у вихованні дитини. В три роки вона вже почала вчити доньку азбуки і та, невдозі, вже читала по складах. А ще через півроку, Дана залюбки ховалася у своєму улюбленому куточку, заглибившись у чергову книжку. Але тільки до неї підходив Василько, або Лорд, вона відкидала книжку і залюбки віддавалася веселій метушні.

* * *

Приємний аромат кави лоскотав ніздрі. Роман націдив її у маленьку чашечку і з насолодою почав пити. Потім запалив першу, найсмачнішу вранішню цигарку. Він глянув на годинник і включив приймач, з якого полинув передзвін бандури – „Реве та стогне...”- позивні українського радіо.

Колись, перебуваючи у відрядженні в далекому закордонні, він спіймав у приймачі позивні України. З хвилюванням настроївся послухати новини з рідної землі. А замість цього почув якісь браві рапорти та нарікання сільських керівників на несприятливі природні умови стосовно врожаю. Потім почулися голоси численних співчутливих земляків, які, осівши за кордоном в різних частинах світу, бажали Україні швидше стати до ряду передових країн. Вони були б дуже раді приїхати на Вкраїну, але ... в гості. Ніхто з них не виявляв бажання повернутися назавжди, мовляв, уже пустили вони коріння в чужій землі ...

На погляд Романа, свої корені в Україні вони мали значно міцнішими і глибинними. Але все ж таки відірвалися від них. «Мабуть, – подумалося йому, – причина була інша, значно прозаїчна, житєйська. І все ж, – міркував Роман, – головною була – недовіра до новоявлених панів-демократів, що обсіли кермо влади, як гнійні мухи. Для своїх виборців вони не зробили ні на копійку, а про себе, та про своїх спадкоємців і родичів встигли потурбувались, використуючи свою владу. Їхні діточки в різних країнах світу здобувають освіту і місце під сонцем. Хоча всім відомо, що наша школа, наші учбові заклади надають значно кращі знання і готують майбутніх фахівців грунтовніше.

Де є ще такі лікарі, котрі не маючи необхідного обладнання й ліків, роблять складні операції, проводять дослідження? Де є ще такі інженери, такі науковці, котрі своїм розумом зрушили державу з нульового стану? Де є ще такі вчителі, котрі сіють у дитячих головах розумне і готують із них наше майбутнє? А вони ж – ні перші, ні другі, ні треті одержують мізерну зарплату! Якщо про це розповісти людині із західного світу, то вона просто не збагне, про що йдеться мова. Але таких людей на Вкраїні багато. І вони роблять значно більш, ніж „балакуни-верхорадники.

Депутати повинні понад усе дбати за свій нарід, який повірив їхнім запевненням і обіцянкам, обравши їх до парламенту. Тоді й Україна підніметься й прийме під своє блакитне небо закордонних діточок, що як мак розсіялись по всьому світу. І тоді порвуться за кордоном корені, а вдома, на Вкраїні, розпустяться буйні паростки від старих, надійних, ще не засохлих коренів».

* * *

Хвилина по хвилині збігали, і от рівно о шостій зазвучав незабутий і відроджений гімн. У Романа по тілу побігли мурашки. Він стояв біля відкритого вікна, зворушений і схвильований, вдихаючи на повні груди повітря своєї вільної, незалежної Батьківщини.

Лунала музика, а в душі, промовлялося, співалося: „Ще не вмерла України і слава і воля.” Мелодія дарувала йому несказанно могутнє почуття. Ніби потужно пульсуюча енергія України сповнювала весь простір довкола, відлунювала в душі й у тілі. Це була якась непереборкана стихія, якій все підкорювалося.

Піднесення заповнило груди Романа. Його очі зволожніли. Переповнена катарсисом душа виривалася з нього. Він відчував торжество держави, яка після багаторічного пригноблення, безкровним, мирним шляхом здобула незалежність. Здобула право стати самостійною і дала притулок багатьом націям. Зростала, міцніла, заповнювала все єство думка: мій мирний, роботящий і талановитий нарід буде щасливим! Чорною каменюкою потонуть у мудрих рішеннях нових народних обранців усі провокаційні потуги любителів гострих конфліктів і завоювань.

Самовіддана праця, духовне піднесення і національна гордість розчинять своєю неймовірною каталізаторською енергією всю ту накип, що винирнула з чорної безодні мов хижаки. Нема такої сили, котра стала б на заваді прагненню цілого народу до свободи та незалежності. До мирного і заможнього життя.

 

Сергій Горбовець, квітень. Франкфурт на Майні.

 

Категорія: Вірші відомих і невідомих поетів. | Додав: 45tom5023 (22.04.2018)
Переглядів: 50
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2018
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
реєстрація
останні коментарі
Давно це було... Катерина має сторінку на ФБ, пошукайте її там.

Вірші її мене вразили з перших рядків
Така сильна жінка! Хочеться дізнатися про неї більше.

Весь тираж був розкуплений упродовж двох перших тижнів. Я сам не сподівався на такий ажіотаж. Багато примірників розіслав "Новою Поштою". Книгу замовляли навіть люди, які в Орловці ніколи не були, але звідти родом їхні батьки чи діди. Книга мала реальний успіх!

А де можна придбати цю книгу ?

Дуже приємно, дякую, Василю!))))

Дуже гарний вірш, автор постарався

Дякую)

Майстерно написана любовна лірика. Так тримати!

Дякую))

До речі, твої вірші в збірку увійшли, будемо чекати коли надрукують, то уже не від мене залежить.

статистика
  • Всего: 168
Новых:
  • За месяц: 0
  • За неделю: 0
  • Вчера: 0
  • Сегодня: 0
Среди них:
  • Пользователей: 19
  • Администраторов: 5
  • Модераторов: 90
  • Проверенных: 25
  • Парней: 66
  • Девушек: 95
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz