Ми з Вами, пане Віталію,  давно знайомі. Ви мене могли й не запам’ятати, якщо тільки не збереглася у Вас випадково моя візитка кількарічної давності. Свого часу ми з Вами летіли до Нью-Йорку, перед цим закріпивши наше знайомство  в кімнаті для віп-персон у Бориспільському аеропорту. Того дня  я Вас познайомив  з американськими інвесторами в Україні  – родиною Алекса Воскоба і пані Хелен.  На фотокартці онука Олександра з  родини Воскоб, Ви залишили свій автограф. Містер Алекс і пані Хелен  тоді, пригадується,  Вас запросили до себе в гості, у містечко  Бока Ратон (Майями, Флорида).

    Чому тепер я про все це згадав? Бо тоді під час нашої невимушеної бесіди, йшлося про те, що американські інвестори (та й англійські) відвідували   у своїх країнах на початку нашої Незалежності  курси української мови,  щоб засвоїти хоча б ази її. Адже вони збиралися інвестувати ново відроджену державу. В ній збиралися працювати. Та згодом виявилося, що українська мова в Україні бізнесменам - інвесторам не потрібна. В Україні, як вони дізналися, цією мовою не розмовляють. Тут державні службовці, й  бізнесмени (в тому числі й українські) розмовляють виключно російською. Тобто, на їхній  погляд в Україні розмовляли мовою вчорашнього колонізатора. Так, як і в багатьох державах на початку їхньої незалежності. Зокрема, в Індії, Марокко, Алжирі, в країнах Африки. Не залишилося лише двомовності в тих колоніях, які не відстояли свою державність і їхнє корінне населення загнано в резервації, або взагалі  фізично знищено.

     Так от того дня, перед відльотом, ми розмовляли саме про це з нашими американськими інвесторами. Вони розповіли, що в кількох державах українські курси  для майбутніх інвесторів, закрилися. Так, наприклад, трапилося  в Лондонському „Бізнес- центрі”. Там дуже швидко українських викладачів замінили російськими. Я тоді, по приїзду, написав фейлетон. Ви його можете знайти в Інтернеті. Називається він „Про те, як містер Джон загруз в українському сленгу”. Це, здається, йшов 2003 рік. Ось кілька абзаців з того фейлетону:

„Майбутній український інвестор з Великобританії Джон Джонсон, перед тим як приїхати до нас, закінчив шестимісячні курси для вивчення української мови в лондонському "Бізнес-центрі”. Там він добре засвоїв кілька українських слів і навіть фраз. Найкраще запам’яталися йому такі повсякденні слова, як "добридень”, "будь ласка”, "ласкаво просимо”, "дякую”, "добраніч”. Запали в Джонсонову пам’ять і фразеологічні синоніми, такі, як "на все добре”, "до зустрічі” чи й просто "зустрінемося”.…

Філологічно озброєний до зубів, як здавалося Джону Джонсону, він прибув до столиці України – Києва. Оселився у столичному "Прем’єр-готелі” і перше, що зробив, – це вийшов до обслуги ресторану "Імперіал”.

Саме тут він збирався засвоїти свої практичні уроки з української.

Хвилин зо п’ять нібито вивчаючи інтер’єр закладу, він насправді прислухався до мови ресторанної обслуги, і, на свій подив, упіймав себе на тому, що нічогісінько з почутого не розуміє, говір метрдотеля й офіціанток досить віддалено нагадував ту мову, яку він вивчав у лондонському "Бізнес-центрі”. Те ж саме підтвердили і його європейські колеги з Парижа, Стокгольма, Цюріха та Рима, до яких він підсів. Усі дійшли однаковісінького висновку, що це не що інше, як український діалект або типовий для багатьох європейських держав столичний сленг.

    Після двох днів адаптації й відпочинку на дніпровських мальовничих схилах з їхніми річковими ресторанами Джон Джонсон, відповідно до протоколу, був запрошений на аудієнцію до першого віце-прем’єра й міністра фінансів. Рівно через хвилин п’ять він відчув нагальну потребу в перекладачеві, бо високий державний чиновник теж, як і ресторанна обслуга "Імперіалу”, розмовляв тим же сленгом чи діалектом української. Принаймні з того, що говорив пан віце-прем’єр, Джон Джонсон нічого не второпав. Перекладач виявився неабияким мастаком і перекладав той сленг такою вишуканою англійською мовою, що Джону Джонсону здалося, що перед ним сидить сам Чарльз Діккенс чи лорд Байрон. Але яким було його здивування, коли Джон Джонсон і тут відчув, що він зовсім не розуміє української. Жодного слова. Навіть прощаючись, він все-таки вимовив "дякую” і у відповідь чекав знайоме йому з "Бізнес-центру” – "будь ласка”, але почув сленгове – "пужалуста”.

Того ж дня, по обіді, Джона Джонсона прийняв і сам президент держави. Отут, подумав Джон Джонсон, я покажу главі європейської країни, що ми, бізнесмени, не падали малими головами на підлогу і не всіх нас виховували довготелесі гувернантки. Президент увійшов до свого кабінету усміхнений і гостинний. Уже з самого початку Джонсону видалося, що він теж нічого не зрозумів з того, що сказав глава держави:

-          Ну, здрастє! – і потис Джону Джонсону руку”.

      З того часу в нашій країні нічого в мовному плані не змінилося, якщо не брати до уваги, епохи українського президента Віктора Ющенка. Тільки тоді в моральному плані українець почував себе в своїй державі українцем. Тепер  для українця в духовному плані у своїй рідній країні стало нестерпно важко. Просто нестерпно. Так українця, як в Україні, ніде не принижують у світі, ніде не висміюють його мови, культури, не перекручують історії, не займаються інсинуаціями, не  породжують нових і нових історичних міфологем. Майже повністю досі зневажається  недостріляна чи недосаджена тоталітарним режимом  українська інтелігенція.  Чи не на всі сто відсотків захоплений , образно кажучи, телеграф, радіо, друкована преса, книговидання, а особливо телебачення, де господарюють зі своїми політичними телешоу заїжджі гастролери і працюють, як спецагенти імперії, розділяючи народ на Схід і Захід. Вчорашня колоніальна адміністрація нині прийшла до влади. Саме вона за сприяння чи за підказкою екс-імперії прийняла колонізаторський мовний закон на 21–му році нашої відновленої Незалежності. Прислужники імперії і зрадники свого народу, сучасні пушкарі і носи в образі   уманського агронома-філолога і  філолога– юриста провели цей закон через Верховну раду, в якій (принаймні на сьогодні) всього 22  за етнічним походженням українців.

     Для чого я пишу всі ці підготовчі абзаци, цитуючи в тому числі і  власний фейлетон? Справа в тому, що днями з того ж Інтернету я дізнався, що Ви, як  український законодавець, народний депутат України, заявили, що не треба нікого примушувати  розмовляти українською мовою. Це правильно. Але ви, при цьому, не уточнили, де саме розмовляти?! Скажімо, на кухні у будь-якій родині і будь-якої національності – справді примушувати не треба. Так робиться в усьому світі. І ви це не гірше мене знаєте. Взяти хоча ті ж самі Сполучені штати Америки, де Ви часто буваєте. Те ж саме й в інших цивілізованих світах. Але в жодному тому ж цивілізованому світі нема, де б розмовляли у парламенті, як під час будівництва Вавилонської вежі,  на різних мовах. Саме через таку мовну політику  Вавилонський Навуходоносор не збудував  Вавилонської  вежі. Почався хаос у державі.  Точнісінько, як у нас , сьогодні після закону КаКа. Але це ще тільки початок. Далі піде гірше. Повірте мені і моєму життєвому досвіду.  Наслідки ми вже маємо. Вони  контрастно віддзеркалені у Верховній Раді.

     А проблему можна було вирішити зовсім просто. Просто треба сьогодні усім громадянам України полюбити цю державу, в якій вони вирішили жити. А живучи виконувати  її закони, поважати Конституцію. І все. Незадоволені можуть так само безперешкодно виїхати у країну чи своїх батьків, чи в країну, яка їм більше подобається, аніж Україна. Не треба нікого примушувати, як кажете Ви. Треба тільки вголос сказати, що  ні один громадянин, починаючи з дитячого садочку і школи , не зможе в майбутньому стати державним чиновником, міністром, депутатом, президентом країни, якщо не знатиме державної мови. Іншої мови в унітарній державі не буде. Україна не готує кадрів для Російської,  скажімо, Федерації. І все. Батьки після такої елементарної і простої твердості самі вирішать куди, в яку школу їм посилати своїх дітей, щоб вони не стали мовним посміховиськом. Це ж так просто.  Чи не правда?

     Ви  бували у багатьох країнах світу і  добре знаєте, що в тій же Німеччині, чи в Англії, чи у Франції, ви ніде в державній установі чи бізнесовому офісі не почуєте, що там розмовляють мовою сусідньої держави чи колишнього колонізатора.  Україна так само постколоніальна держава. Ви це мали б знати, як і те, що в учорашній колонії, залишається на довгу згадку в голові вчорашнього уярмленого народу не тільки страх( боязнь, сором’язливість), а й двомовність. Уярмлений народ, ще довго розмовлятиме мовою вчорашнього поневолювача. В нормальних державах і в тих, де вчорашній колонізатор, за тисячі кілометрів від своєї колонії (скажімо, Алжир, Марокко , Малайзія чи навіть Бруней -де-Салам) при активній і фінансовій підтримці державної національної політики (інколи це називається національна ідея, національне відродження) корінний народ і залишки постколоніальної адміністрації досить швидко приходить до тями і починають виконувати закони країни, в якій живуть. Корінний народ нарешті усвідомлює свою ідентичність, а якщо знайомиться ще й зі своєї історією (як за Ющенка) то в нього пробуджується й національна гордість і щезає синдром Вєрки Сердючки – тобто мовний продукт  екс-колоніальної держави. Людина стає сама собою, усвідомлюючи те, хто  вона і хто її далекі предки.

      Щойно піднімаючись на державні ноги, ми прийняли Європейську Хартію, яку  не обов’язково було приймати. Усталені держави, вчорашні імперії, Франція, Російська Федерація, Англія, Туреччина  одразу усвідомили, яку загрозу несе ця  мовна Хартія їхнім державам. Який на них чекає хаос. Зокрема, в РФ, де стільки автономних республік, національних округів і  народностей. Ми ж прийняли цей закон в унітарній державі, де 78 відсотків корінного населення - українці, 17 відсотків росіян, переважно ті, які  прибули в Україну (якщо починати з часів Гетьманщини чи Козаччини), чи то після Конотопської, чи то після Полтавської битв. А також залишилися після ІІ світової війни і депортації малих (за кількістю) народів, які населяли  нашу  державу. Тепер уже в третьому поколінні ці післядепортовані люди, живучи на чужих землях, вважають її „ісконно своєй”. Насправді це  нащадки непроханих гостей, які прийшли до нас не з хлібом і сіллю, а з мечем, багнетом і ножем за пазухою, який тримають там і досі й при першій нагоді готові  його встромити нам у спину. Що вже, до речі, час від часу і робиться. Особливо у стінах Верховної Ради, де регулярно займаються кровопусканням і, як правило, ту кров спускають з українців, котрих там все менше і менше.

 Ви в тому ж інтерв’ю кажете журналісту ”Так історично склалося”. Цей ідеологічний штамп нав’язаний в Україні шовіністами, або вузькочолими політологами. Так історично склалося і додаєте зовсім недоречні слова: ”ми не можемо вимагати від нього говорити іншою мовою, він все своє життя говорив російською”.  Яке святотатство, м’яко кажучи.

     Ви також все життя говорили російською, але ви вивчили українську, чи , скажімо, „ удосконалюєте українську, щоб згодом не стати посміховиськом у випадку, наприклад, обрання вас президентом України. Я допускаю, що Ви можете стати президентом України. Я особисто проголосував би за Вас.  Але я тепер не про припущення і не про Вашу майбутню політичну кар’єру. Ваша фраза „він все життя говорив російською”  скидається не виправдання  панування колоністів в Україні, спецагентури і постколоніальної адміністрації, яка хапається уже не за соломинку, а за ціле дерево, котра впустило в цій землі коріння.

      А тепер уявімо собі аналогічну картинку з Верховної Ради (як це ми часто бачимо) у парламенті  Алжиру чи  Марокко, котрі так само  скинули  з себе  колоніальні пута. Ви собі уявляєте, що  хтось у ранзі члена парламенту, заявив, що тут ніхто нас не зможе  примусити розмовляти арабською, бо він все життя розмовляв французькою. Або в Німеччині – німецькою, бо член буденстагу, чи  бундесрату все життя розмовляв турецькою. Або в Ізраїлі, де чимало російськомовного населення, в кнесеті колісніченки або чкаленки вимагали розмовляти російською. Чи потрібна тут відповідь?

    Ще ви додаєте, що ви проти того, що Україна для українців. На яких перехрестях ви таке прочитали? З якого запліснявілого архіву вам це хтось поклав на язик? Я, наприклад, пам’ятаю інші слова, сказані Вашим колегою, парламентарем, видатним українським поетом Іваном Драчем ще на сесії 1-го скликання, що ми хочемо, щоб в Україні росіянину жилося краще, ніж в Росії, а єврею краще , ніж в Ізраїлі. Я до цього додам , що мені  у тисячу разів миліший, скажімо, росіянин Соболєв чи Терьохін (також народні депутати України), аніж українець Колісниченко. І якщо б мені прийшлося йти у бій, то я пішов би з цими етнічними росіянами - Соболєвим чи Терьохіним, а не українськими перевертнями Колісниченком, Петром Симоненком чи Толочком. Бо такі у першому ж бою, за лінією фронту, тебе зрадять і продадуть, заради порятунку своєї шкури. Такі ніколи не помруть за свою Вітчизну. У них просто її нема: ані в душі, ані в серці, а тепер , виявилося, і в голові.

    Отож, ніколи і нікого, пане Віталію, не треба примушувати. Потрібно тільки єдине нагадати, що Україна  унітарна держава. До того ж молода держава і тут єдина українська мова. В українців нема в світі другої України, як це є за плечима росіян, євреїв чи поляків. Але в жодній країні  цих представників не твориться такої мовної вакханалії, як в Україні. Не можна Віталію, двадцять з лишнім років бути вагітним національною ідеєю і нічого путнього так і не народити.

   І поки на нашу землю не прийде український Гарібальді чи Бісмарк (не за національністю, а за  істинним  патріотизмом і любов’ю до України, як швед Маннергейм до Фінляндії) і не об’єднає нас: і українців , і росіян, українсько - російська ідеологічна війна продовжуватиметься до безкінечності. Адже ті і ті, українці й росіяни, підігріті третьою силою з обох сторін, вважають себе в Україні  упослідженими.   До честі, багатьох росіян, зокрема молодих, які більшість прожили вже в незалежній Україні, вони розмовляють українською , займаючи державні посади, чого  часто не скажеш про   рідних перевертнів з прізвищами колісниченків, чаленків, іщенків, скачків і їм подібним. І  я так само тих росіян поважаю у тисячукрат більше, аніж „рідних” манкуртів. Цей  постколоніальний  перегній – це постколоніальний    напівфабрикат. Це  шлункоїди без пам’яті, роду і совісті, елементарних людських чеснот. Це, якщо хочете, космополітична клініка. Такий напівфабрикат є в кожній молодій державі, яка здобула незалежність. Він відімре і, як перегній,  розчиниться у землі. Але для цього потрібен час. Підросте нове покоління і усвідомить хто вони і чиї вони діти.

   Сьогодні, як і вчора, і як завтра, у  цьому постійному протистоянні українців і росіян  в Україні   ніколи не буде кінця і краю. Ті і ті вдаватимуться до крайнощів, сіятимуть  в суспільстві ненависть один до одного, висуватимуть крайні націоналістичні і відповідно шовіністичні погляди, чи навпаки. А підігріті  русифікаторами, спецагентурою, домашніми завербованими  провокаторами чи манкуртами, які  відробляють свої ідеологічні гроші, на так званих українських каналах, усі ми, громадяни України, весь час відчуватимемо, що ми живемо на пороховій бочці, до якої ось-ось піднесуть треті сірника. Ми весь час наче  напередодні  громадянської війни.

    Огидні інсинуації, політичний чи національний бруд з обох боків, як з боку московських шовіністів, так і з боку прислужників толочків, табачників, зокрема, лівих партій -  брудні, ненависні, расові.  Комуністичну партію в Україні  задля національного спокою і національної злагоди в державі слід взагалі заборонити. Прикриваючись демагогічними гаслами, освідчуючись у любові до  вчорашнього безпаспортного люду( селян), „гвинтиків” (робітників), винищивши докорінно національну інтелігенцію, ця шкіряно - маузерна банда укоротила мільйонам душ безневинного народу життя протягом неповних 70-ти років.  „5-та колона” в Україні, повністю знищили і замінила генофонд української нації, породила безпам’ятство, страх, пристосуванство, убила національну гідність і честь, що  привело до появи манкуртів, недоносків, яких  ми нині бачимо в особі колісніченків і йому подібних прихвоснів. Називати комуністів  „ворогами українського народу” – цього мало. Це „кати  українського народу”. Жоден завойовник, починаючи з татаро-монгольської орди, не знищив стільки лише українців за такий короткий час панування, як комуністи.

       Національної злагоди можна досягти тільки в одному випадку - дотримання законів ( але не таких про вокативних законів, як  мовний закон КаКа) і активної підтримки самої держави жити  звільненому народу повноцінним життям у царині національній, культурній, релігійній. Звичайно,  при підвищенні економічних і соціальних потреб населення. Уряд держави, президент мають бути розважливими, політично виваженими і  весь час піклуватися про культуру(найперше), добробут і національне відродження у постколоніальній державі. Адже в цьому  плані ми маємо досвід – це Помаранчева революція, де  на  майдані поруч стояли усміхнені і українець, і росіянин, і єврей, і поляк , і грузин, і білорус. Може, варто повернутися до такої золотої, без лапок, дружби. Адже росіянам в Україні нічого не заборонено. Один із моїх приятелів каже

- Дай Боже нам би таке мати, як мають росіяни в Україні.

    І це не тільки мого приятеля!   Росіяни і євреї в морально-духовному забезпеченні в Україні живуть значно краще, аніж українці.

 Переконливе свідчення цьому наш новий уряд,  нібито новий парламент. Ви гляньте на його національний склад. Скільки там представників корінної нації. Приблизно стільки ж як русинів (українців)  в часи Австро-Угорської імперії. Але ми ж живемо не в імперії. Ані в Австрійській , ані в Російській.

      А ми ж тільки відстрілюємося  штампованими і нав’язаними нашими ворогами фразами: ”Так, історично склалося”. Ні не так. Так хтось хоче, щоб так історично складалося, але ми, український народ, маємо взяти владу в свої руки. І візьмемо, якщо вже так історично знову складається, бо далі в  колоніальному стані український народ у своїй державі жити не може. А в резервації нас не так легко буде загнати, хоча судячи з усього до цього йдеться. Бо ж навіть силовики в нібито нашій державі - не наші люди.

    Десь поміж цих моїх рядків, я згадав Гарібальді. Чому я його згадав, пишучи цей лист Вам, пане Віталію. Тому, що Джузеппе Гарібальді  своє свідоме  життя  об'єднанню розрізненої Італії. Це було кредо  його буття на цій грішній і такій неоднозначній землі, чи цьому несправедливому світі. Усі його кроки, усі його помисли, усі його вчинки, від яких він не відступав ані на крок і не зраджував своєї синівської позиції спрямовувалися  одному: об'єднанню роздробленої  Італії. Ось найголовніша мета кожного майбутнього президента й України.

       На закінчення ще раз хочу нагадати, пане Віталію, що ми живемо в унітарній державі. Не у Федеративній, про що мріє у своїх проектах - утопіях кум Путіна разом, звісно, з Путіним - Віктор Медведчук. Але в Російській Федерації, де понад сто корінних народів мова державна одна. Одна єдина і аби в Держдумі якийсь Лисенко чи Петренко виліз на трибуну Держдуми і заговорив мовою Шевченка, боюсь, після цього з нього залишилося б те, що ви залишали на рингу після ваших понад сорока нокаутів. Якщо тільки не гірше.

 З повагою до Вас,

                                                                                              Олег Чорногуз.