Народився я, за розповідями бабусі Уляни, у  холодному й сніжному січні сорок другого року в тісному й темному льоху, бо наша саманна хата під солом’яною стріхою згоріла на початку війни від запалювальної бомби. Це було в степовому хуторі з дивною назвою Рудка. Після відступу німців, наприкінці сорок третього, ми пере­бралися в колишній панський маєток Крамаренків побли­зу хутора. Звався він, звісно ж, по-новому – Комуна. Там я прожив добрих десять років свого кругло-сирітського життя разом з бабусею і старшою сестричкою Людою. То була справжня райська оаза: каскад зариблених ставків, чима­лий лісопарк, старий і новий фруктові сади з малинником, смородиною, аґрусом і порічками, з липовою та осокоро­вою алеями. Посеред цієї рукотворної, дещо вже здичавілої краси затишно стояли поміщицький палац, кілька більших і менших жилих будинків, комори, стайні, кузня, теслярня, льохи, колодязь... Були ще й клуб, початкова школа, кон­тора колгоспу  імені Сталіна. До Рудки було близько кілометра, а до районної Штепівки й обласних Сум – відповідно п’ятнадцять і двадцять п’ять верст. Ходили зазвичай пішки, принагідно їздили кіньми або й волами. У морозні й глибокосніжні зими були відрізані від великого світу. У ха­тах топили печі бур’яном, соломою, кізяками, дрівцями. Освітлювали житло саморобними каганчиками, заправле­ними якимось жиром або гасом. Харчувалися тим, що Бог пошле. Здебільшого ж голодували, особливо в сорок шос­тому й у наступні два роки. Дітей і стареньких бабусь хоро­нили в лісочку за ставком, а дорослих мужчин і підлітків влада кудись забирала без повороту: до армії, на Донбас, у тюрму... Мій маленький світик, можна сказати, жив своїм напівавтономним життям і все ж залежав від подій, якими жила величезна країна Совєтський Союз, "мудро керована вождем всіх часів і народів великим Сталіним”.

На початку березня п’ятдесят третього року "вели­кий та мудрий” врізав дуба, чому наші "комунари” мов­чки раділи. П’яні сльози за ним, "найдорожчим і найріднішим”, проливали хіба що голова колгоспу Красношапка, міліціонер Соломка, голова сільради Муха та директор Марківської середньої школи Копиця (до п’я­того класу я вже бігав у Марківку). Мені ж як шкільно­му художнику й літературно обдарованому індивіду доручили випуск стіннівки, приуроченої до трагічної дати. Я постарався: газета вийшла чимала, на кілька великих аркушів ватманського паперу, із жалібними за­мітками вчителів та учнів, з траурними віршами, а от портрет вождя я обрамив не чорною, як годилося б, а... червоною тушшю. Дарма, що зробив я це з причини своєї недосвідченості, – "гонорар” був відповідний: бру­тальна директорська лайка, смикання за вуха і биття лінійкою по руках. Уже добре й те, що хоч ву тюрму не відправили!

Невдовзі бабуся купила стареньку глинянку з лісяною стелею і солом’яною стріхою на краю Кучерівки (при­сілку Марківки), на високому березі Сули. Біля хати був садочок: вишні, яблуні, груші, сливи, смородина, порічки, аґрус, калина й бузина, хрещатий барвінок. А ще тополі й верби. Город збігав з пагорба до сіножаті, а там уже й заболочений луг, глибочезна Корінна канава (рукав річки – колишній заводськой канал). Уся долина Сули густо поросла високими й тонкими вільхами. На луках велися торфорозробки, там же випасалася велика рогата худо­ба, коні, кози, гуси та качки. Трохи далі, на пагорбах, заманливо зеленів, цвів, бугрився кавунами й динями кол­госпний баштан.

З переїздом до Марківки, великого й розлогого ста­ровинного козацького села, де до революції були во­лосне управління, лікарня, церква, школа, аптека, вет­лікарня, два млини, зо два десятки крамниць, спирто­вий завод і бурякоприймальний пункт з власною залізницею – вузькоколійкою, мій дитячий світ значно розши­рився. Я побував у піонерських таборах у Луциківці та Печищі, сходив пішки до райцентрівської Штепівки та цукрозаводської Миколаївки, їздив на станцію Вирі, обійшов хутори й села Марусине, Першотравневе, Лю­биме, Судевське, Грамине, Гутницьке, Кобзареве, Суханівку, Висторопку...  Нові друзі, жадоба мандрів, усеосяжний потяг до читання, заобрійні мрії стали величезною перешкодою для мого успішного навчання в школі. Отож посеред навчального року я покинув шос­тий клас і пішов пасти колгоспну худобу. А вже в чо­тирнадцятирічному віці, додавши собі цілих чотири роки, я взяв комсомольську путівку на будівництво шахт у Донбасі.

... Затим були північна Онега, де я сплавляв ліс, ка­захстанська Караганда, де я будував ДРЕС-2, споруджен­ня Зміївської ДРЕС і Балаклійського цементно-шиферно­го комбінату на Харківщині. Далі – служба в Радянській Армії: Ужгород – Кам’янець-Подільський – Чоп – Львів – Дубно... Брав участь у будівництві стратегічних мостів через Дністер і Тису. Електрифікував залізницю на перегоні Красне – Здолбунів. Дослужився до звання гвардії рядового, чим, без перебільшення, пишався, пишаюся і буду пишатися до кінця свого життя.

Складати вірші, як і малювати, я, здається, умів зма­лечку. Але перші серйозні вірші написав у вісімнадцять років. Тоді ж почав і друкуватися: у райгазетах, в обласній періодиці. З шістдесят третього року друкуюся в республіканських газетах і журналах, а першу свою збірочку "На­роджуються квіти” видав на початку шістдесят четверто­го в Ужгороді, бувши іще солдатом. Її редактором був талановитий закарпатський поет Петро Скунць.

Доучувався я вже після відбуття військової служби, у вечірній школі міста Буська на Львівщині, одночасно пра­цюючи на посаді директора міського Будинку піонерів. У 1965 році успішно склав екзамени на атестат зрілості, став уперше батьком (народився мій синок Ігор) і всту­пив до Львівського університету, на заочне відділення факультету журналістики. Зі мною навчалися майбутні письменники Борис Дем ків, Микола Сумишин, Федір Зубанич. Того ж року я перейшов на роботу до редакції кам’янка-бузької районної газети "Авангард”, де мені надзвичайно сподобалося.

На превеликий жаль, мої сімейні обставини склали­ся так, що, узявши розлучення з дружиною Людмилою, у травні шістдесят шостого року я мусив назавжди по­кинути і роботу в чудовому творчому колективі редакції, і сам галицький край, до якого так швидко приріс своєю слобожанською душею. Сів на потяг до Луганська й че­рез дві доби опинився в Новоайдарі як відпові­дальний секретар редакції районної газети. Зустріли мене тут добре, приязно: і редактор М.Я. Суворов, і його заступник В.П. Деніченко, і літпрацівники Вітя Черкашин, Павлик Кузнецов, Митя Курочка... Працювалося важко, але радісно, творчо. Квартирував і харчував­ся я в матері Павлика – хата стояла якраз біля річки Айдар. Був вільний, тож заводив собі подруг, коли хотів, і яких хотів. Так тривало півроку, аж поки мене запро­сили до штату новоутвореної обласної газети "Молодог­вардієць”. У ній, з невеликими перервами, я пропрацю­вав до 1978 року.

У Луганську доля звела мене з цікавими й чудовими людьми – журналістами, літераторами, художниками, скульпторами, акторами. Усіх поіменно назвати не можу, але окремих, найближчих мені все ж перечислю: Микита Чернявський, Ілля Овчаренко, Олександр Науменко, Ян Тимошенко, Василь Орлов, Борис Чумак, Григорій Кривець, Віталій Кодолов, Тарас Рибас, Степан Бугорков, Вла­дислав Титов, Микола Щербаков, Богдан Пастух, Юрій Єненко, Павло Ганзій, Михайло Солнцев, Анатолій Тол­мачов... Це була луганська еліта! На жаль, багатьох і багатьох із них уже немає на цьому світі, і Луганщина без них – глибока й сіра провінція. Нинішня "еліта” – ніщо порівня­но зі згаданими митцями, майстрами своєї справи...

Мій інтелектуальний, духовний світ, звісно ж, не обме­жувався Луганщиною – час від часу я виїздив то до Києва і Львова, то в Крим і на Кавказ, у Прибалтику, Білорусію, на Урал і Північний Захід Росії. Мав дружні стосунки з багатьма письменниками країни (СРСР) і зарубіжжя. Тут варто назвати найбільш яскраві імена: Олесь Гончар, Ми­кола Вінграновський, Борис Олійник, Фелікс Кривін, Ва­силь Стус, Григір Тютюнник, Ігор Калинець, Григорій Чубай, Роман Іваничук, Дмитро Павличко, Володимир Яворівський, Борис Нечерда, Василь Захарченко, Віктор Іванисенко, Роберт Третяков, Анатолій Таран, Роман Лубківський, Юрій Кузнєцов (Москва), Віктор Каратаєв (Во­логда), Володимир Короткевич (Білорусь), Шаравин Суренжав (Монголія), Бронтой Бедюров (Республіка Алтай), Ренат Харіс (Татарстан), Зубер Тхагазітов (Кабардино-Балкарія), Іван Йорданов (Болгарія)... А ще я мав щастя спілкуватися з уславленими митцями Анатолієм Солов’яненком, Володимиром Івасюком, Василем Харлампійовичем Федченком! Щиро вдячний долі, що зводила мене, малого, з такими великими особистостями!

Доживаю свій вік усамітнено, відірваний від того безмежного світу, який оточував мене в кращі роки. Звісно, ще працюю: пишу нові вірші, спогади, видаю час від часу скромні книжечки. Здебільшого – за власний рахунок. Маю на сьогодні у своєму творчому доробку понад п’ят­десят збірок віршів. Підготував до видання ще кілька рукописів поезії, прози, публіцистики, перекладів. Може, ще встигну видати, поки живу, ходжу, радію білому світові. Це – основна і єдина моя мета. Вільний від твор­чості час заповнюю редагуванням рукописів знайомих і малознайомих літераторів, веду активну роботу в лавах Української республіканської партії "Собор”, до якої належу, зрідка читаю газети, деякі книжки, слухаю радіо й дивлюся телевізійні передачі. Опікуюся двома собач­ками й трьома кішечками. Підгодовую вуличних собак і голубів. П’ю міцний чай і безугаву смалю ростовську "Приму”. Харчуюся тим, що Бог пошле. Одним словом, живу. Чого й іншим бажаю!

2003

("Опісля присмерку". 2003 р.)