Супермаркетна сотня
Онук сьогодні приїде, Славчик. З дружиною Оксаною та з правнучком бабиним, шестимісячним Ромочкою. Баба Тоня всілася на сходинку, підставила зморшечки сонцю, та й пригадала, як у 2014 році в «супермаркетній сотні» воювала… Тоді квітень також сонечком балував, а в повітрі зависла тривога…
- Ба, я побіг, у нас сьогодні…«супермаркетна сотня»!..- це онук, ще холостяк у тому квітні, на хвильку був заскочив, та й виклав чудну новину.
- «Супер»… що? – отетеріла бабця Тоня.
- Ба, ти російські товари любиш?
- Я? Після всього, що сталося?! Хай їм грець.
- Ба, а не всі ж кажуть так, як ти. Купують і не думають, що… російське купив – кулю проти України оплатив…
- Правду кажеш, Славчику. А до чого тут отой твій… «супер»?..
- Акцію будем проводити, ба. Щоб місцеві в агресора менше товарів купували…
- Славку, я з тобою! – баба знала: ні про що інше думати не зможе, аж поки сама в ту «супермаркетну сотню» не запишеться.
- Ба, ти шо?! Ти ж (хотів сказати «стара»)… тобі ж важко буде.., - останні слова хлопця прозвучали невпевнено, тихо-майже-не-чутно: він-бо знав бабтонин норов. А, якщо чесно, то Славко й сам потайки хотів, аби бабуся пішла разом з ним. Просто соромився сам собі зізнатись, та й сумніви брали: як однокурсники сприймуть такого члена «сотні»?.. Колись, іще до Майдану, до окупації Криму та страшного розгардіяжу на Донбасі (а йде ж розповідь про середину квітня 2014-го), старенька все казала: не відпущу онуків на військову службу! А як підуть, то й сама туди запишуся, і буду… як Санчо Панса-зброєносець при Дон Кіхотові: їхню зброю носити! Поряд буду, щоб моє дитя ніхто не зобидив… Такі думки виявилися не пустопорожніми: на Майдан, як на службу, баба, й справді, пішла саме тому, що там опинилися її онуки (старший, викладач, та молодший – студент). З бабою було затишно й надійно, хоч, може, й соромно мужчинам у цьому зізнатися… Навіть коли вона вже поїхала з Києва додому (в своєму обласному центрі був свій Майдан, і його теж треба підтримати), онуки відчували її присутність, і – дивний затишок не покидав…
Місце збору «супермаркетної сотні» - Європейська площа, вхід до тамтешнього супермаркету. Студенти тримали паперовий сувій. «Плакат, мабуть, якийсь?» - подумала баба… Зібралося десятка півтора студентів – дівчаток і хлопчиків. Також прийшли чиїсь дві мами і чийсь один тато, але й вони для старої – також діти…
Баба Тоня уважно слухала інструктаж. Говорив «старший», він же - пацанчик років дев’ятнадцяти:
- Заходимо. Вибираємо товар з кодом 46. Дивимось на мене. Як я кивну – падаємо на підлогу, лежимо тихо…Буде телебачення, я їм повідомив. Треба, щоб акцію побачило людей побільше…
«І я падатиму?..» – Баба Тоня опустила очі: чи не закороткий у неї поділ?..
- Ба, ти не падаєш, чуєш? – Славко прочитав її думки, хоч і знав, що його слова – як об стінку горохом, бо як стара надумає падати – то ти хоч до паркану прив’яжи – з фундаментом вирве! Нікого не послухає. Але його справа – попередити…
– Ось плакат. Розгорніть і тримайте, - це «старший», якому дев’ятнадцять, звертається до всіх, хто старший за віком. – Розгорніть і кричіть гасло.
Розгорнули. Заглянули. На ватмані зображений автомат з кров’ю, вона вилітає з дула… Зверху – чорним - напис: «Російське купив – кулю оплатив!».
- Ясно. Пішли, - баба перша потягла на себе скляні двері…
Зайшовши до торгової зали, засумнівалася: чи варто робити те, що задумали? Чи воно поможе?..
- Славку, - шепотом, - а багато того товару російського?
- Ба, страшшшне!.. - Славко теж перейшов на шепіт. – Ти й сама його купуєш, тільки не дивишся, що береш…
- Та де?! Я? Та нє! – Баба голос підвищила - так, що аж старший, дев’ятнадцяти років, невдоволено зиркнув.
- А чай «Бесіда» - це тобі що, в Полтаві вироблено?! – Й вона, присоромлена онуком, затихла…
Поки отако «соромилася», - прозівала сигнал, коли треба кричати, а дітям - падати. І ті дві мами, з одним татом, поки що також мовчали…
- Російське купив – кулю оплатив! – прорекла баба, коли вже студенти були на підлозі. Одна з мам підхопила другий кінець ватману, і теж загукала разом з бабою. Покупці почали озиратися. Хто дивився співчутливо, хто – нагло… Дівчина з мікрофоном (з наліпкою місцевого телеканалу) ставши поміж тіл, пояснювала на камеру суть акції. Баба бачила обличчя деяких покупців - наглі і насмішкуваті. Ось мужик біля вітрини з мороженими пельменями: крикнув «да здравствуєт»… сусідній країні-агресорці! Передпенсійна фарбована дама котить візочок… котить, котить, а тут, під ногами - дівчина з розкішною косою! Довге незаплетене волосся розлетілось по затоптаній підлозі: воно теж воювало й боролося, і несло свою правду… Ось, людоньки, що буде, як будете підтримувати торгівлю з агресором…
- Дєвушка, подвіньтєсь! – Нависла над дівчиною зі своїм візочком. Він наповнений російськими, чи байдуже якими, товарами. Дівча не рухається... І тоді та тітка рушила вперед, прямісінько на розкішне пшеничне волосся! Наче танком – по пшеничному полю! По дозрілих соняхах! По зернистих качанах!.. То ж баба й незчулася, як рухнула зверху того юного врожаю, старечою шиєю – аж під саме колесо!.. Передпенсійна ошелешено вдарила «по гальмах»…
- Женщина, што ви дєлаєтє?! – Стара лежала нерухомо, як і вся «супермаркетна сотня». Незручно підвернулася нога, зате «поле» майже не постраждало! І фарбована дала задній хід…
- Прєкратітє! – Це вже голос продавчині тих клятих пельменів.
- А ну, бистро всє отсюда! – Метався поміж лежачих щупленький охоронник. Мабуть, влетить тепер від начальства - за безлад на ввіреній йому території…
Тележурналістка замовкла. Сюжет було знято. Діти повільно підводились, кидали на полиці свій антураж – пакети, кульки та коробки з кодом 46. Ішли в сусідню торгову залу. А «пшеничне поле» допомогло встати своїй рятівниці…
- Ба, ти в порядку? – це вже онук. – Казав же, не падай…
- Та що мені станеться?.. Ти поглянь, яка красуня! От би тобі таку за жінку!..
- Ба… так це ж моя дівчина. Оксана…
Того дня падали ще кілька разів - у різних супермаркетах, вже без ніяких телекамер. З російськими товарами в руках - як підрізані… Баба Тонька більш не ризикнула, бо й так ледве підвелася. Пряла очима, щоб ніхто Оксану не зобидив. Вигукувала разом з іншими: «Російське купив – кулю оплатив!», а стара макітра вже варила-переварювала гарну новину… Опісля акції, наче й не в тему, всміхалася… «От уже кляте ху@ло: і вмерти спокійно бабі не дасть, і жить через нього спокійно не виходить!» - згадала російського президента, а вголос – до онука:
- Славуню, так, може, скоро й засвайбиться?..
- Та, може… Ба, перестань, ти бачиш, що в країні твориться?!
- Бачу, бачу, - баба йому, - та все одно: як маєш любов - не розгуби…
Відтоді вже знала, який код має бути на придбаних товарах.
Життя йшло вперед, і баба не почувалась на його «узбіччі»…
На узбіччі ж проспекту велелюдного міста, якраз напроти площі Героїв Майдану, гордо вивищувався «Сбербанк Росии»…
22-23.06.2016.
| 
