Неділя, 21.10.2018, 13:17
Натхнення - це стан одержимості істиною
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гость · RSS
Меню сайту
чат
ОПИТУВАННЯ
Всього відповідей:
ДРУЗІ САЙТУ

 
       Радикал фото
 
       СМАЙЛИКИ

          СЛОВНИК

 
 Поезія і проза
Головна » Статті » Дніпропетровська обл » Лариса Омельченко

Рушник для героя

                                                                                                        Лариса Омельченко

                                                                                                       Рушник для героя

                                                                                                                Новела

           «Не плач, дитинко, я все зроблю, як слід», - сказала комусь уві сні баба Тонька. На цих словах і закінчився тривожний бабитоньчин сон. Була четверта ранку. Вона встала і пішла до образів. Шепотом сказала про наболіле, ніби порадилася – як їй краще вчинити… Затим сіла перебирати свій вузлик, що зібрала «на смерть». Там одяг в останню дорогу. Хусток «на вінки» куплено десять: по дві на кожен вінок. Хустки недешеві, шерстяні: хай баби на похороні беруться до вінків охоче! Адже, несучи їх попереду труни, вони «зароблять» по гарній хустці. Будуть потім покійницю з радістю поминати… Баба давно порахувала, хто може принести на її похорон вінки з паперових квітів: дві доньки (два), дві племінниці (разом складуться, і буде один). Ну, й онуки грошей не пошкодують. Всього вінків зо п’ять. Уявила, як воно буде красиво, і мимоволі всміхнулася…

У вузлику є рушник - під хлібину на кришку. Ще один рушник - під псалтир, якого читатиме стара Надежда, якщо, звісно, сама на той час жива буде… Отже, рушник. Баба Тонька акуратно витягла яскравіший, склала вшестеро.  Вона купить собі інший, а цей сьогодні буде не для неї…

Довго порпалася з важливим вузликом: перекладала з полиці на полицю цю набиту речами квітчасту хустку. А він, мов живий, вивалювався на підлогу - дарма, що полегшав на одного рушника. Своїм пукатим боком не давав закрити диктові дверцята, ніби нагадував про вічне… А до вічного стара готувалася, відколи склала той вузол. Так минуло двадцять п’ять років. Вже і юбка наготована вийшла з моди, але баба її, звісно, не мінятиме: хай буде, як є…

Дала кішці їсти, потім вигнала надвір. Хоч там і дощ, але пора. Ніч удвох прожили, то й добре. Сама вдягла окуляри, включила старий торшер, сіла доплітати шкарпетку з розпущеного старого светра. Руки не слухалися. Руки сьогодні мали виконати інший обов’язок, особливий. І баба Тонька послухається їх, але то буде пізніше. Сусідчин «інтернет» написав, що це має статися о дванадцятій годині дня…

Хотіла поснідати,  та зупинилася. Ні, вирішила, як поминальний обід накрию, тоді й поїм…

Був початок вересня, і дощ не вщухав. Баба накрилася тонким синім плащем-плівкою, насунула на брови капюшон. Вийшла з дому завчасно: треба зайти в магазин, купити круглу хлібину, цукерок і «франзольку». Так вона ще з далекого дитинства називала пухку плетену булку. Хто зна, можливо це насправді означало: «французька булка»…

Баба їхала в обласний центр, на площу Героїв Майдану. Там нещодавно стояв пам’ятник «вождю». Тонька пригадує, як півроку тому, 22 лютого 2014 року, вранці прийшов онук (сорок років, розумник-історик, викладач університету, між іншим). Він був дуже втомлений. Баба злякалася вигляду його долонь, подертих тросом аж до м’яса. Обробила рани перекисом. «Ба, ми його завалили! - Тільки й промовив. – Я посплю, добре?». Онук знав, що рідна бабця його зрозуміє. Бо він добре знав її «майданівський» характер. Поруч на мітингах стояли…

На площі Героїв Майдану ще нічого не було. Так подумала стара, вийшовши з приміської маршрутки. Ступила на велелюдну Європейську площу, і раптом мелькнула прозора надія: а може, то все не правда? Мо’, бреше той «інтернет»?.. І не буде тієї печалі, до якої приготувалася баба?.. Ось люди ходять туди-сюди цією розкішною площею, їдять морозиво, продають і купують все, що заманеться, цілуються, обіймаються, розмовляють, заходять в дорогий «бутік» і виходять з нього… А вони ж усі мають бути там, куди вона зібралася? Чи вони не користуються «інтернетом», і нічого не знають, що буде? Чи вони не розглядаються довкола? Чи їм…байдуже?!  Ні, точно, сьогоднішня подія – то неправда. Сусідка Свєта завжди каже, що в тім «інтернеті» багато брехні… Та, за інерцією, баба все ж попливла людською течією, вперед і вперед, аж до широкого проспекту з його безперебійною гонитвою… І знову нічого тривожного не помітила. Хіба що юрбу людей, кілька сотень чоловік, які стояли на протилежному боці проспекту - там, де раніше вивищувався «вождь». Ті люди чомусь не ходили туди-сюди. Ніхто нічого не їв, і всі мовчали. То був зовсім інший світ, хоча від життєрадісної площі його відділяла тонка межа – дворядний проспект «карла-маркса». Ще однією «межею» була весела карусель з іграшковими конячками: цього дня вона мовчала, не крутилася й не співала…

І баба перейшла на той бік. Стала поряд з мовчазними людьми. Лише тепер побачила те, що й справді з Європейської площі було не помітне…

Двадцять одна машина вишикувалася в ряд. Різного кольору. Більше було білих,  траплялися й вишневі та сині. На кожній напис: «ритуальна служба». Видно, ці автівки збирали з усіх міських ритуальних служб. Напроти кожної машини – закрита труна. Двадцять одна. Кожна - з бордовою кришкою, уздовж кришки - складки з драпірованої тканини. Це прикраси такі. Біля кожної труни стоїть по двоє вартових. Несамовито ллє дощ. Солдати – теж у плащах, схожих на бабин. Але це нікого не рятує.  Дощ дістає всіх.

До трун підходять молоді жінки у камуфляжі. Бабина свідомість фіксує все – навіть, здається, й другорядне. Ось, наприклад, декому з дівчат форма завелика… Всі вони тримають великі мокрі букети. Хризантеми, гвоздики, троянди. Кладуть на кожну драпіровану кришку. Ці жінки  – із  «Самооборони Дніпра»… Бабина пам'ять має втримати все, що сьогодні буде. Бо все треба переповісти тій, яка приходила вві сні… Баба тримала пакет з красивим рушником, купленим ще двадцять п’ять років тому. Може, варто було би придбати новий, не злежалий. Але та, що зі сну, сказала: «Візьміть, будь ласка, свій рушник. Бо підете шукати новий – не встигнете». От і пішла – з тим, що було…

Біля мікрофона хтось купчився, влада якась. Говорили – напевно, те, що в таких випадках необхідне і доречне. «Герої не вмирають!»… «Іловайський котел»… Звучали й інші донецькі географічні назви… Баба не дуже вслухалася (хай простить їй нічна співбесідниця). Вона оглянулася назад і… злякалася. Позаду місто - жило, вирувало, раділо і лаялося. Стара затялася подумки: «Чого вони не тут?! Чому тут тільки двісті чи триста людей?!». У мікрофон про це ніхто не говорив. Довкола не було ні студентів, ні учнів. Лише дорослі, з них багато пенсіонерів. Отже, виробничий і навчальний процеси не постраждали! Їх не призупинили, щоб віддати героям належну пошану…  Бабин онук, розумник-історик, зараз десь у своєму університеті: історію студентам викладає. Ну, це, звісно, важливо: історія давніх цивілізацій, таке інше… А як же нинішнє, сучасне, болюче?! Скоріш за все, онук і не чув, що сьогодні відбудеться поховання невпізнаних героїв. Бо сусідка Свєта казала: про похорон оголосила не влада, не керівники області чи міста. Оголошення в «інтернеті» вивісили приватно: якісь люди з Майдану, або ті ж дівчата з «самооборони»… Коротше, Свєта випадково на це натрапила, а баба Тонька випадково від неї почула. І вирішила на похорон їхати (бо хто ж, як не ми всі, маємо в останню путь захисників проводжати?).

Аж тут, минулої ночі, приснилася чиясь мама… Така юна! Каже, народила синочка у вісімнадцять, а наречений кинув її вагітною ще до весілля. Відтоді жили з сином удвох, і він усе хотів маму заміж віддати. Казав: женюся, останешся одна…

«Бабуню, - просила незнайомка, - бабуню, він на похороні буде не сам. Їх буде багато. Аж двадцять один. Будь ласка, упізнайте його, чуєте? Я не приїду, бо я ж не знаю, куди їхати! У яку сторононьку! А ви ж там будете, я знаю!.. ПрислухАйтеся до всього і до всіх: а може ж, яка пташечка сяде, а може ж, яка муравочка виповзе?.. До всього дослухайтесь, бабусю, до всього придивляйтесь… А коли щось увидите чи відчуєте, – покладіть на ту труну рушник, а на нього хліб. А тоді поминки роздасте (у вашому ж краю теж поминки після похорону роздають, правда?). Я вам не скажу, бабусю, як його звуть, не можу уві сні… Просто кажіть людям: «Поминайте убієнних рабів божих»… Поминайте їх усіх разом, а не його одного. Бо вони ж - побратими…»

Печальна процесія вирушила в путь. На околиці великого міста є Краснопільський цвинтар. Там викопано багато-багато ям. Рівними-рівними рядами. То для загиблих за Батьківщину воїнів. Невпізнаних. Туди й поїхав жалобний кортеж, за ним кілька автобусів та автомобілів. Дощ не втихав…

На кладовищі кілька священників різних конфесій відспівали двадцять одного невпізнаного героя. Вишикувалися воїни з автоматами, щоб віддати останні почесті: після завершення Гімну України вони дадуть залп.

 Довга шеренга людей рушила вздовж закритих трун. Повільно йдучи, прощально торкалися… Баба йшла разом з усіма. Сльози застили очі, та вона все дивилася-видивлялася якогось знаку. П’ять, десять… Баба тихо шаруділа шкарубкими пальцями по однакових драпіровках. Боялася захлипати вголос, бо, здавалось, тоді не почує, пропустить щось дуже важливе.

Вона повільно просувалася вперед, тихо плакала і давно вже не рахувала. Аж тут з острахом побачила, що попереду лише… три… дві… одна труна. Далі стояв почесний караул з автоматами. Залунав Гімн. І зараз буде залп. А по тому всі кинуть по три грудки і розійдуться...

І тут люди побачили, як маленька на зріст бабуся раптом впала на останню труну, обгорнула її худенькими руками! Обіймала, скільки могла дістати! Притулилася старечою щокою… Та й заголосила: гучно, по-сільському, зі словами-тужбою, з розповіддю про маму та її просьбу… Поклала на віко хліб, тремтячими руками розгорнула рушник. Але довго залишатись тут було не можна, бо не всі ще попрощалися. За бабою тяглася валка людей, яка тепер заштопорилася… Стара відступилася вбік. А коли солдати-копачі взялися опускати в землю, вона забрала з кришки поминальну поклажу. Розлупила хлібину на шматочки, роздала тим, хто поруч. Жменями розтикала цукерки, а запашну «франзольку», разом із рушником, віддала якомусь чоловікові…

На виході з цвинтаря дівчата в камуфляжі теж роздавали поминки. На це, можливо, дала кошти місцева влада, а може, за свої гроші напекли волонтери. Пишні, круглі житні хлібини теж лупалися на шматки. Брудні від землі руки люди мили мінеральною водою з баклажок.

…Надвечір баба зготувала поминальний обід, погукала сусідку Свєту. Не погребувала й «сепаратисткою» з українським іменем Оксана. Ця Оксана дуже любить сусідню країну, а надто - вироблені нею серіали й вироблених там же співаків. Оксанин чоловік і досі їздить до тієї загадкової країни – на заробітки, привозить чималі гроші, і взагалі, в Оксани все добре! Ото хіба стара сусідка під боком: одно про війну нагадує, та про українську армію печеться. Незручна баба, незатишна…

«Доню, пробач, я не відчула… ніякого знаку не побачила… Прости мені, прошу!..»

«Нічого, бабуню, поминки їм усім на той світ пішли… Не печальтеся… Син наснився нині, і сказав, що над ним якась бабця дуже плакала, і рушник подарувала… Скажіть, де ви живете? Я раніше не могла вас чути, а тепер чую…»

«Дніпропетровська область, місто Підгороднє, вулиця…»

«От і добре, я скоро до вас приїду… А ви мені покажете, де плакали?»

«Так, покажу… Чекаю на тебе, дитино!» - вві сні шепотіла бабуся.

І настав новий ранок…                             

 

                                                                          м.Підгороднє Дніпропетровської області

 

 

Категорія: Лариса Омельченко | Додав: 45tom5023 (13.06.2016)
Переглядів: 174 | Коментарі: 13
Всього коментарів: 13
0
1  
Ларисо, ловлю себе на думці, влада нас привчає не звертати увагу на ці події.Постійні шоу по телевізору, гей-паради в столиці, а люди гинуть, гинуть... Кожному з нас треба робити все, щоб ця тема не замовчувалася і в кінці кінців розібратися, що у нас насправді - АТО чи війна з усіма її негативними наслідками. Новела мені сподобалася, гарно описані деталі простого, не столичного життя з усіма принадами і негативами. Ларисо, дякую!

0
4  
Олексію, сама не вірю: невже я відновила свою участь у роботі сайту "Натхнення"?! Ніяких перепон, шось я там понатискала, вхід через Фейсбук... Друже, дякую тобі за увагу, за прочитання. Я стараюся не перечитувати цю свою новелу, бо плачу...

0
2  
Плакала так, як не плакала уже давно. Все що накипіло за ці місяці--вилилося сльозою під час прочитання. Ви знаєте, основною темою моїх творів є війна. Писала, бо боліло, але завжди був сумнів чи це комусь потрібно. Ось на днях отримала літпремію ім.В.Булаєнка за збірку "Небо в окопах". Звичайно, всі говорили під час цього дійства гарні слова, було приємно, та розуміла, що на таких заходах так і потрібно. Але сьогодні читаючи Ваш твір зрозуміла--ПОТРІБНО. Потрібно писати,  читати, воювати! Я пережила під час прочитання такі сильні емоції, що колишньою уже не буду. Дякую Вам!

0
5  
Олено, широ дякую за такі слова, вони для мене багато вартують... На початку вересня 2014 року це було: я пішла на похорон 21 невпізнаного Героя. На Краснопільському цвинтарі у Дніпрі. Свої відчуття описала у цій новелі. Дуже плакала, як писала її. Нікого не було вдома, і я не ховалася...

0
3  
З такими, як бабтоня горе не буває чужим. Майстерно передала ти, Ларисо, страшний етап нашого сьогодення. Боляче...боляче...боляче..

0
6  
Тамаро, сьогодні я була на концерті у театрі ім. Шевченка, у Дніпрі. Концерт має назву "АТО: Ангели Тебе Охороняють". Потрясна річ, але я не про це. Там я почула слова Воїна батальону "Донбас", учителя географії, фізкультури і біології Андрія Васильчука з Запорізького краю, м. Енергодар: він сказав, що кожен на своєму місці має працювати на Перемогу, робити те, що в нього найкраще виходить. Думаю, літератори мають виконувати свій обовязок, увічнюючи нинішній час у слові...

7  
зайшла,щоб подякувати за правдивий твір..ми з тобою одної крові ...пережити Іловайськ- де б ти не був в цей час,якщо це -в серці,значить воно-справжнє  https://www.youtube.com/watch?v=KKgNflIpU_s

0
9  
Тетяно, дякую за щирий відгук! Зайшла за Вашим посиланням, подивилася болючий кліп, послухала "Іловайський вальс" на Ваші слова... Дякую.

0
8  
Ларисо, настільки сильно написано, аж перетрясає... Плачу, але хочу обов"язково подякувати. У нашому селі організовується реабілітаційний центр для воїнів АТО, там є один юнак з Полтавщини, який вижив, вийшов із Іловайського котла. Він став прообразом для Марії Старожицької у виставі "Котел". Читати - жах, а бути...!!! У нього багато світлин - усміхнених, сильних, красивих чоловіків, яких чи не ця бабуся прикрила рушником...  Сам вів зізнався, що вперше міг заснути через півроку після виходу із котла...

0
11  
Оксано, дякую, мені дуже важлива твоя думка. Я про тебе думала, коли опублікувала, і хотіла, щоб ти прочитала... Добру справу робите - реабілітаційний центр у селі! У нас, на громадській сходці говорили: якби кожна родина обігріла бодай одного бійця - уже був би добрий результат! І так воно і є...

0
10  

0
12  
Дякую Миколі Шевченку і Тетяні Прозоровій за цей болючий, щемливий вальс. Нижче ви побачите відеокліп гурту "Вертеп" (засновник, Тимофій Хом'як, а також дехто з артистів - мої земляки-підгородняни). Пісня "Побратим" написана на слова мера міста Підгороднього Галини Кузьменко - мами загиблого в Іловайському котлі воїна полку "Дніпро-1" Андрія Савчука.

Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2018
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
реєстрація
останні коментарі
Давно це було... Катерина має сторінку на ФБ, пошукайте її там.

Вірші її мене вразили з перших рядків
Така сильна жінка! Хочеться дізнатися про неї більше.

Весь тираж був розкуплений упродовж двох перших тижнів. Я сам не сподівався на такий ажіотаж. Багато примірників розіслав "Новою Поштою". Книгу замовляли навіть люди, які в Орловці ніколи не були, але звідти родом їхні батьки чи діди. Книга мала реальний успіх!

А де можна придбати цю книгу ?

Дуже приємно, дякую, Василю!))))

Дуже гарний вірш, автор постарався

Дякую)

Майстерно написана любовна лірика. Так тримати!

Дякую))

До речі, твої вірші в збірку увійшли, будемо чекати коли надрукують, то уже не від мене залежить.

статистика
  • Всего: 168
Новых:
  • За месяц: 0
  • За неделю: 0
  • Вчера: 0
  • Сегодня: 0
Среди них:
  • Пользователей: 19
  • Администраторов: 5
  • Модераторов: 90
  • Проверенных: 25
  • Парней: 66
  • Девушек: 95
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz