Четвер, 23.11.2017, 10:03
Натхнення - це стан одержимості істиною
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гость · RSS
Меню сайту
чат
ОПИТУВАННЯ
Всього відповідей:
ДРУЗІ САЙТУ

 
       Радикал фото
 
       СМАЙЛИКИ

          СЛОВНИК

 
 Поезія і проза
Головна » Статті » Дніпропетровська обл » Лариса Омельченко

Мандри шкільного дзвоника

                                                  Мандри шкільного дзвоника

 

                                            (Казка з циклу «Казки про Вовчика)

Понурий Вовчик брів лісом. Він не був учнем лісової школи. А всі його друзі, або навіть і не друзі, а ті, кого він не раз ображав, - всі-всі лісові дітлахи відвідували школу! Батьки ж Вовчика до шкільної освіти й шкільної дружби ставились отак: мовляв, навіщо? Це не обов’язково! Вовчик тішився з міцної підтримки своїх рідних хижаків - мами і татка. Та, часом, ставало на душі якось мулько… Справді, міркував собі Вовчик, нащо мені та школа, га? Чи я й так не розумний?! А ну, скажи хто – що нерозумний, та ще й неосвічений, я – яааак дам! Мало не буде!.. Одразу погодитесь визнати мене… «професором»!.. Все воно ніби й так, та коли в лісовій школі йдуть заняття – ніхто з малих ніде не бешкетує: ні на галявині, ні в хащах, ні на лісовій стежині…Навіть поважний пан Ліс – і той шелестить листям тихо-тихо: щоб не заважати шкільним урокам. А сорока-скрекотуха, тихцем і швидко, перелітає галявину, на якій розташована школа. Навіть дикі свині, смакуючи жолудями під шкільним дубом, не кувікають і не пищать, ще й хрумкають та чавкають обережно: ще б пак, адже їхні діти – теж учні лісової школи! А дітям важливо не заважати, тоді вони краще засвоюватимуть знання.
            Нині Вовчик отирався неподалік школи, і йому було нудно… Підійшов ближче, зупинився перед входом до школи. За вхід правили розлогі старезні ялини. Вони ж і слугували стінами, що приглушували звуки зі шкільних аудиторій. Вовчик, напустивши на себе байдужості, спробував підслухати: про що говорять у лісовій школі? Чого там навчають? Ні, йому це ніяк не потрібне! Просто цікаво…Он, рідні хижаки - мама з татом – вони і без школи передадуть йому знання і навички. З-поміж усього, що вовкам життєво необхідне, є вміння наганяти страху!.. Та нині Вовчикові хотілося не цього: він прагнув зрозуміти, чим же так хороша лісова школа, що навіть останні хулігани – й ті сидять на галявині, за пухнастими ялинковими вітами, слухають учителя, щось шкрябають перами у своїх чудернацьких зошитах, а потім ще й тягнуть уверх свої… лапи, ратиці, крила (хто що має!) – привертають учительську увагу: мовляв, мене, мене викличте! Бо я ж, пане вчителю, вас уважно слухав, книжки в лісовій бібліотеці брав, самостійно до уроків готувався, а тепер бажаю отримати за це гарну оцінку!.. Неосвічений сіроманець притиснувся до стовбура дерева – в надії, що вітер поверне в його бік, та й принесе якісь звуки з лісового класу… Раптом, на висоті половини дерева, прямо над вовчим вухом, пролунало щось таке, що аж безстрашного сіромаху примусило здригнутися! Спочатку пролунало чиєсь грізне «угу», а потім… почулись переливи невидимої краси! Щось незвичайне… воно й пісня - не пісня, і гамір - не гамір, і туркотіння – не туркотіння, та й шелест – не шелест… але все разом – то і є звук, почутий збентеженим Вовчиком! А це ж пролунав дзвоник, який сповіщав про кінець чергового уроку. Шкільним дзвінком завідувала Стара Сова (це ж вона й угукнула над самим сіроманським вухом). Вона міцно тримала у кігтях блискучий мідний дзвоник. Сорока-скрекотуха принесла його з найближчого села – з того, яке часом навідувала Лисиця та крала там курей… Сорока теж мала нечисте сумління, бо залишила сільських дітей без шкільного дзвоника. Дуже вже полюбляла вона блискучі речі – персні, намиста, браслети. А цей, червонясто-золотавий дзвоник – як повз нього було пройти?.. Завідувачка шкільного дзвоника знала про походження цього предмета. По закінченні навчального року збиралася примусити крадійку повернути чужу річ… А ще Стара Сова не терпіла, коли на території школи знаходились сторонні. Саме таким і є Вовчик, адже його батьки не нашкрябали заяву – з просьбою прийняти сина до навчального закладу. Малий і не знав, що дорослі вовки - теж неосвічені; вони соромилися зізнатися, що ні скласти, ні написати потрібну заяву - не вміють. Може, тому й сина до школи не віддали, що трималися за незручну таємницю… «То коли я виросту, і в мене народяться діти, - я теж не віддам їх до школи - тільки тому, що буду неграмотний?! Та не бувати цьому! Ось украду чарівну річ, що учням знання навіює, та й стану мудрою й освіченою твариною!». Як ви вже здогадалися, Вовчик подумав, що дзвінок у школі – то найголовніший атрибут, який дає знання, а отже, не треба слухати вчителів, читати книжки, писати якісь закарлючки, що їх усі називають цифрами та літерами… Головне – щоб була поряд оця заливиста штукенція, яку – він чув – називають шкільним дзвоником. Головне – перед його дзеленчанням гучно крикнути «угу» - отак, як Стара Сова робить! Звісно, як у Сови, у Вовка не вийде, та він постарається!.. І Вовчик почав діяти.
            …От добре тій сороці: летить-летить, потім вхопить щось блискуче – і тільки її й бачили!.. Вовк літати не вміє, тому вирішив повзати. Присів на всі чотири лапи, витяг морду трубочкою, аж заплющився - від великого бажання стати вченим!.. Раптом на носа стрибнув коник, який бавився в траві. Від лоскоту сірий мало не зареготав, але вчасно згадав, що його очікують великі справи: може, стане лісовим рахівником. А може, лікарем, а то й учителем?! Аж дух перехопило!.. І Вовчик поповз до своєї мрії… Йому ж ніхто не розповів, що красти – недобре. Навіть заради великої мети!
Стара Сова вдень мала поганий зір, бо була нічною птахою. Її ж улюблена школа працювала саме вдень, тому доводилося терпіти, не спати - щоб і надалі завідувати шкільним дзвінком. Директор школи, пан Лось, довіряв Старій Сові, як самому собі. Знав, що не підведе, добре придивиться до лісового годинника, яким завідує пан Дятел, і вчасно закалатає дзвоником. Годинник висів на старій ялині. Якщо сонце надто яскраво світило, Сова недобачала, то ж коли виникали сумніви – зверталася до Дятла, за звичкою кинувши йому грізне «угу». Дятел повідомляв точний час, вистукуючи кількість годин своїм дзьобом. Сова старанно рахувала: «Один… угу! Два… угу!» - угукати їй не набридало.
До того ж, Стара Сова ще й не дуже добре чула, тому підлітала до Дятла поближче, щоб не помилитися, коли рахуватиме час… Так було і цього разу. Вовчик підповз до парти, за якою, зазвичай, сиділа Сова. Зараз на місці її не було. Угукає десь там, угорі… Жаданий дзвінок стояв самотою на парті. Вовчик підняв своє худеньке пузо з трави, став на четвереньки, войовничо вигнув спинку, що не завадило з острахом поглядати на Сову. Вона от-от повернеться!.. Сірий злодюжка вхопив дзвоника, і тут… Предмет заговорив! Вовчик і не підозрював, яким язикатим може бути дзвоник!А мідний – чи то зрадів появі нової істоти, чи, може, від переляку – але заговорив, ще й гучно-гучно! Крадій перелякався, і швидко пірнув під парту… А Стара Сова вирішила, що то вітер порухав дзвоником – от і почулися мелодійні переливи… Вона продовжувала сидіти на високій гілці, рахувала дятлові удари, і тому не спішила на своє робоче місце. А дарма. Бо Вовчик зрозумів, що дзвоником телепати туди-сюди не можна. А коли бути обережним, то все вийде тихо! Виліз із-під парти, акуратно взяв предмет в передні лапи, а на задніх пішов навшпиньки, далі заховався поміж густих ялинових віт…
- Угу! – репетує Сова, - угу-гу! 
Шкільного дзвінка я ніде не знайду!.. 
Загальна тривога у лісі і в школі! 
Шукайте дзвінок на деревах і долі! 
Дивіться у норах, та ще й у барлогах, 
На стежці вузькій, на широких дорогах! 
Шукайте в болоті, калюжі, струмку! 
Сова допустила пропажу таку!..

          Урок у лісовій школі було зірвано! Тварини скупчилися довкола заплаканої Сови, їм було шкода старенької. Хтось подав їй листочок з росою (все діялося вранці), Сова хлебнула життєдайної вологи, глипнула очима, ніби щось пригадала… та й зарепетувала з новою силою:
- Стороннього бачила я на посту! 
Чи можна пробачити цю простоту?! 
Вовчисько дивився у вічі мені, 
Отут він стояв – при ялині й сосні…
А я не прогнала… Ну, як я могла?! 
Тепер ось дзвіночок пропав зі стола!..

Всі зрозуміли, чиїх то лап справа, і розбрелися лісом – шукати Вовчика та його батьків. І хоч багато хто побоювався хижаків, та любов до школи перемагала. Як же їм на уроки ходити, якщо не скликатиме дзвоник?..
А Сова ніяк не могла заспокоїтися, і сипала все новими віршованими рядками! В лісі добре знали: таке траплялося тоді, коли стара дуже нервувала. Ось, на тутешнє свято – День Лісу – її доводилося добре подражнити, щоб отримати нового вірша. Наприклад, Сові не до вподоби, коли пташиний молодняк на льоту обганяє, або коли вигукують, замість неї, коронне «угу». Тоді розсерджена лісова поетеса писала чергову оду, присвячену рідному краєві, і зачитувала дорогоцінний твір на звірячому зібранні. А по іншому в неї не виходило!.. Під час пропажі дзвоника всім стало шкода старої. Вона, знервована, й так, без кінця-краю, сьогодні віршує. Навіть краплі роси з натуральної валеріани – ніяк не допомагали!
- Ось я того Вовчика точно знайду, 
Від мене дізнається він про біду: 
Невігласи будуть у лісі рости… 
Що школі кінець – винен, Вовчику, ти!..

Співчутлива Білочка пропищала:
- Бабусю Сово, заспокойтесь! Ми зараз як мотнемося, то швидко того шибайголову знайдемо!
А Сова зі сльозами – у відповідь:
- Шукайте, рогаті, хвостаті, пухнасті – 
Школярики наші всілякої масті! 
Порушено графік уроків звичайний,
У лісі відсоток злодійства зростає!
Тепер розрахують з роботи мене -
Сові бідолашній це так не мине!..

Звірі, птахи і плазуни - заметушилися, всі побігли-полетіли-поповзли!.. Залишилася тільки шкільна медсестра – сувора Рись. Це саме вона, на початку нового навчального тижня, прискіпливо перевіряє, наскільки чисті в лісових учнів вушка, чи акуратні в них кігтики, чи не допікають декому шкірні паразити… Нині в Рисі - ще відповідальніша робота: поберегти нерви Старій Сові. Краплі з валеріани їй не надто допомогли, то ж Рись запропонувала настоянку з глоду…
           На радість медсестрі, Сова задрімала. І сниться їй якась невідома місцина… не ліс, не дикий степ… а наче якесь село, бо в ньому людські істоти живуть. Вона бувала в навколишніх селах кілька разів, то ж добре знає, що поруч з людьми у селах мешкають миші. Яке то роздолля для нічних мисливців – сов!.. Але Сова дуже любила свій ліс. Навіть якщо їй, старістю, й нелегко в лісі полювати, вона все одно не шкодувала, що мешкає саме тут. Та ще й має поважну посаду: Сова - завідувачка шкільного дзвоника! Тобто, досі була завідувачкою. Та чи буде ще?.. Совині повіки тривожно засіпалися… Рись захвилювалася: зараз пацієнтка прокинеться, і знову – як сипоне розпачливими віршами! Що тоді з нею робити, як заспокоїти?! Аж тут Сова, немов почула думки Рисі, та примусила себе не прокидатися! Бо дуже хотіла додивитися свій сон до кінця. Щось її стурбувало в тому сні… Вона побачила маленьких на зріст людей («дітей» - отак вони називаються). Вони дружно йдуть до школи, несуть ранці, портфелі. Гарно вбрані, з квітами в руках, але - якісь невеселі… Що сталося в тому людському селі? Чому в школярів поганий настрій?.. І Сова уві сні полетіла, полетіла – немов молода: легко-легко, впевнено та спокійно! Швидко наздогнала найсумніших зі школярів – тих, які йшли останніми. Вони навіть не йшли, а плелися по стежині. А стежина вела до сільської школи… Отак, як хуліган Вовчик до дерева притискався, аби підслухати, що в лісовій школі діється – так і Стара Сова (хоч уві сні вона зовсім і не стара) – спеціально пролетіла на мінімальній висоті, просто над головами людських дітей. Бо дуже хотіла зрозуміти, що їх так турбує?.. А почувши їхню невеселу розмову, лісова шпигунка залилася червоною фарбою! Так-так, просто почервоніла від сорому! Добре, що старече пір’я ще не все вилізло. А то б діти, помітивши її, налякалися, та певно, й розбіглися б із криками: «Жах! Червона сова, червона сова!..».
          А червоніти було чого. Адже Стара почула, що діти сумують з того ж таки приводу, що й вона, поважна завідувачка шкільного дзвоника! З’ясувалося, що в сільській школі вже рік, як зник блискучий мідний дзвоник. Діти бачили, що його поцупила білобока пташина, симпатична така. І криклива!.. Скрекотуха, одним словом. Сорока. Вона завжди над головами літала, до блискіток на дівчачих заколках придивлялася. Ну, на коси дівчаткам приземлитися не ризикнула, але шкільний дзвінок таки вхопила… Цілий рік діти навчалися без нього. Прибиральниця тьотя Феня відповідала за роботу електричного дзвінка. Можна сказати, у неї була та ж посада, що й у Старої Сови. Феня мала сварливий норов, не слухалася директора, й відмовлялася користуватися електродзвінком. Тому щодня, по кілька разів, виходила на коридор, і в умовлений час кричала: «Урок починається!», або: «Кінець уроку, кінець уроку!». Директор мовчав, діти терпіли… Обходилися сяк-так, хоч і набридло, як тьотя Феня грає роль шкільного улюбленця… Але нині – особливий день: в усіх людських школах – Свято останнього дзвоника! Це означає, що першокласники виросли на цілий рік, стали вищими, міцнішими, розумнішими. Дзвоник оголосить їм про заслужені літні канікули, шепне їм, що чекатиме їх на початку осені… А старші товариші – випускники – сьогодні милуватимуться шкільним дзвоником востаннє. Адже завтра в них випускний вечір, і все – далі очікує доросле життя!.. Так буде скрізь, та не в цій школі. Бо що учні почують цього урочистого дня? Невже знову вийде невгамовна тьотя Феня, стане посеред шкільного подвір’я, і, немов полководець, поведе їх у доросле життя з криком: «Кінець навчального року, кінець навчального року!..».
Отже, Старій Сові було чого соромитись. І в неї зовсім не було часу на сон! Глипнула очима, поморгала трохи, прищурилася - щоб краще бачити, подякувала медичній сестрі за турботу, і – гайда в небо! Наче молода - легко-легко, впевнено та спокійно! Конче необхідно знайти шкільний дзвінок – та не заради себе (якщо пан Лось, директор школи, вважатиме за потрібне – нехай звільняє з роботи!), і не заради лісових дітлахів (доведеться їм пояснити, що користуватися чужим без дозволу – недобре). Та й не заради покарання Вовчика кинулась на пошуки Стара Сова. Знайти дзвоник і повернути законним власникам – сільським дітям – ось найважливіша на сьогодні задача! А ще ж треба вчасно цю річ повернути, долетіти до сільської школи, ще й непомітно підкинути мідного красеня… ну, хоч би й під ноги чесній тьоті Фені. Вона знайде, що далі робити. Прикрасить знахідку яскравою стрічкою, а потім передасть найкращим учням – мініатюрній першокласниці та велетневі старшокласнику! Нехай теленькають – на радість друзям! Отоді вже очікувана подія – Свято шкільного дзвоника – точно відбудеться!..
          А знайти крадія шкільного дзвоника виявилось досить просто. І ось як це було.
Вовчик, пройшовши навшпиньках повз шкільні ялини, вийшов на лісову стежку. Там він ще спокійно тримався – пер украдений скарб тихо та обережно. Дзвінок у вовчих лапах ніби спав… Та коли сірома почув позаду себе гамір: писк, гарчання, щебет – то зрозумів, що підуть по слідах, і знайдуть. Злякався цієї думки, та притьмом – у хащі!.. А дзвінок від швидкої ходи розвеселився, заспівав, заграв музичними барвами! І природа, що оточувала крадія, відреагувала на це дуже позитивно. Дерева радісно шуміли, тяглися вітами до дзвоника! Лісовий струмок задзюрчав веселіше! Жаби з мілкого болітця взялися переспівати мідного дзвоника! Жаб’ячі діти, до речі - теж учні лісової школи. Наразі вистрибували десь у юрбі пошуковців. А мами-жаби ще не чули про прикрість, що сталася ранком у школі. То ж і не пробували спинити втікача, а просто милувалися звуком, який чули, і бажали його перекричати-переквакати…
          Шукачі дзвоника прислухалися до лісової тиші, і тут всі дружно повернули голови туди, де оживала природа. Навіть вітерець прилетів з того боку, де дерева гучніше шуміли, струмок зазивно дзюрчав, а жаби натхненно квакали… Там хтось їх бадьорить, подразнює… Прислухались дужче… аж тут почули голос мідного дзвоника!
Так і знайшли розбишаку Вовчика – за природними прикметами. Сова, яка від своєї рішучості аж помолоділа, першою підлетіла до злодюжки, ухопила цупкими кігтями за руків’я дзвоника, і – давай щосили угукати – сороку-скрекотуху кликати:
- Угу, і угу, і угу, і угу!
Пропажу надійно тепер бережу!..
Сороко, лети-но, красуне, сюди!
Дорогу скоріше в село віднайди. 
Ти в кого поцупила дзвоник оцей –
У школі якій, та у котрих людей?

Сорока пробувала відкрутитися: мовляв, коли це було?! Чому ж ви, пані Сово, раніше цього не казали?! На що схвильована завідувачка шкільного дзвоника щиро покаялася – у своїй віршувальній манері:
- Бо я не подумала зовсім, угу,
Що ми перед дітьми сільськими в боргу.
У них нині Свято, а дзвоник – у нас…
Отож, повернути прийшов уже час!

Всім, хто чув перепалку між нею та Сорокою, Стара Сова розповіла свій віщий сон – про Свято останнього дзвоника… Звісно, всі зрозуміли: повернути чужу річ справжнім власникам – конче необхідно. Закивали голівками: так, брати чуже – то недобре! Аж раптом Білочка, зі сльозами на очах, тихенько запитала:
- А хто ж нас тепер скликатиме до школи? І як нам розпочинати уроки? А закінчувати їх – як?..
           Вчитель природознавства, шановний пан Ведмідь, запропонував такий вихід:
- Нехай дзвонить наш, лісовий, дзвіночок! Наша чудова квіточка. Так, лісовий дзвіночок - не мідний, і не такий голосистий. Та на вигляд, погодьтесь, дуже схожий на того, який мусимо повернути. А голосистішим дзвіночок стане, коли лісовий коваль, пан Заєць, йому язичка дзвінкого викує. Згодні?
- Так, згодні! – Загукали лісові звірята. Ведмідь побачив серед лісових квітів сором’язливого дзвіночка, і запитав у нього:
- Чи згоден ти попрацювати на благо лісової школи?
- Так, я дуже цього хочу! Але прийде час - я відцвіту, і ви не побачите мене аж до наступного літа…
         Тоді Пан Заєць, лісовий коваль, запропонував з квітки-дзвіночка викувати металеву копію. То ж наступного навчального року учнів лісової школи зустрічатиме справжній дзвоник – такий же, як і в тій школі, куди Сова з Сорокою полетіли повернути дорогоцінний борг.

 

Лариса Омельченко

 

 

 

Категорія: Лариса Омельченко | Додав: 45tom5023 (21.06.2016)
Переглядів: 113 | Коментарі: 2
Всього коментарів: 2
0
1  
Цікава історія про Вовчика, мені сподобалося. Гарну школу ти придумала і головних героїв, казка вдалася. До речі, сьогодні отримав книги, дякую. Трішки пізніше виставлю обкладинки на сайті.

0
2  
Ух ти, книги надійшли так швидко, от і добре!..
Щиро дякую за оцінку моєї казочки! У мене ще три казки є - з цього циклу...

Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
реєстрація
останні коментарі
Дякую))

До речі, твої вірші в збірку увійшли, будемо чекати коли надрукують, то уже не від мене залежить.

Дякую, мені дуже приємно))

Юля привіт!Я тебе пам'ятаю, колись давно ти читала свої дитячі ще вірші в центральній бібліотеці м. Городища. І ось зараз прийшла на сайт уже сформованою поетесою. У тебе свій почерк віршування і вірш дорослий. Бажаю тобі натхнення, працюй у тебе є потенціал.

Журавонько, дякую! І мені подобається, і взагалі тема осені для мене особлива. Багато віршів написав про неї і пісень.

Дуже гарна пісня, Олексію  clover

Дорогий Вікторе, спасибі Вам величезне, побратиме, за те, що не полінувалися не лише прочитати книжку мою, а й так змістовно й глибоко відгукнутися. Дякую Вам за Вашу щирість і щедрість душі, і невсипущу енергійність! Будьмо!))))

Вікторе, сайт взагалі уже мною не керується, не можу зменшити картинку відео...Так, ініціатива проведення свята належить музикантам, зі скрипом погодилися допомогти і працівники культури ( мені так музиканти розповідали). Все в наших руках і все треба робити самим, ніхто нічого за нас не зробить. Тим більше, що це свято набирає обертів, 20 травня в 11 державах Європи вийшли на вулиці музиканти. В наступному році буде ще більше.

Городище - молодці! Чудова ідея! Та головне, що її втілили. Якщо сам собі не влаштуєш свято - ніхто тобі його не влаштує. Європу треба самим собі будувати.

ПРОЕКТ "КНИГА ДОБРА" і я, Любов СЕРДУНИЧ, автор оповідання "СВІТ ЙОГО ВУХАМИ", запрошуємо художників (і насамперед - ЮНИХ) до творення МАЛЮНКІВ до оповідання "СВІТ ЙОГО ВУХАМИ".  Моя історія - на офіційному сайті «Книги Добра».
Техніку виконання малюнка обирає автор на власний розсуд. Розмір конкурсної роботи – формат А-4. Обов’язково необхідно ЗАЗНАЧИТИ НАЗВУ Доброї історії, до якої здійснювалась ілюстрація, прізвище, ім’я, вік автора і контактну інформацію. 

Чекаємо на ваші малюнки до 1 червня за адресою: БО "БФ "Чисті Серцем", а/с "Книга добра" , м. Київ, 01001 або на e-mail:  knygadobra50@gmail.com  

Книгу створять у майстерні Центру української культури м.Таллінн (Естонія) з унікального саморобного паперу. 
100 авторів, чиї роботи увійдуть до «Книги добра», і 100 найактивніших учасників у ІІ етапі проекту, віком від 8 до 16 років зможуть поїхати на літній відпочинок в Угорщину. 
Навіть якщо Ви молодші чи старші, то відвідати Угорщину зможуть Ваші брати чи сестри, діти, онуки чи племінники. А також 100 дітей зможуть поїхати на відпочинок в Карпати! Крім того, вихованці найактивніших шкіл, які візьмуть участь у Проекті, презентуватимуть "Книгу Добра" в одній із 50-ох країн світу.
ПРОЧИТАЙТЕ оповідання, МАЛЮЙТЕ, ПОШИРЮЙТЕ, аби долучалися й інші!  
http://knyga-dobra.blogspot.com/2017/04/11.html

статистика
  • Всего: 165
Новых:
  • За месяц: 0
  • За неделю: 0
  • Вчера: 0
  • Сегодня: 0
Среди них:
  • Пользователей: 17
  • Администраторов: 5
  • Модераторов: 90
  • Проверенных: 24
  • Парней: 65
  • Девушек: 93
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz